Айртон. Як правило, з роботою в загоні міг упоратись один чоловік, і Пенкроф та інші колоністи були дуже здивовані, почувши, що інженер сказав Айртонові:
— Завтра я поїду до загону для худоби разом з вами, Айртоне.
— Отакої, пане Сайресе! — вигукнув Пенкроф. — У нас дорогий кожен день, і якщо й ви поїдете, завтра ми позбудемось чотирьох рук замість двох!
— Ми повернемося післязавтра вранці, — відповів інженер. — Я повинен поїхати до загону!.. Я хочу зблизька побачити, що там із виверженням вулкана.
— Виверження! Виверження!.. — невдоволено пробурчав Пенкроф. — Ніби на світі нема нічого важливішого за виверження! Чхати я хотів на всі ті виверження!..
Але Сайрес Сміт, не зважаючи на морякове бурчання, все ж таки вирішив їхати. Герберт залюбки також пристав би до інженера, проте, аби не завдавати прикрощів Пенкрофу, і не заїкнувся про своє бажання.
Наступного дня на світанку Сайрес Сміт і Айртон сіли у воза, запряженого двома онаграми, і клусом поїхали до загону.
Над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися із кратера вулкана. Низько зависнувши над землею, вони складалися не тільки з диму, а й з найдрібнішого вулканічного попелу й пилу. Вулканічний попіл такий легкий, що іноді висить у атмосфері місяцями. Наприклад, в Ісландії після виверження вулкана в 1783 році майже рік у повітрі тримався пил, крізь який ледве пробивалося сонячне проміння.
Проте найчастіше оті попелясті хмари досить швидко осідають на землю, й так було і в цьому випадку. Не встигли Сайрес Сміт і Айртон під’їхати до загону для худоби, як землю несподівано встелила сірувата пелена. Дерева, трави — все вкрилося грубим рівним шаром сірої пудри. На щастя, в цей час повіяв твнічно-східний вітер і відніс вулканічні хмари в море.
— Яке давне явище, пане Сміт! — сказав Айртон.
— Точніше, грізне явище, — відповів інженер, — ця пуццолана, ця порошковидна пемза, одне слово, весь цей мінеральний пил свідчить про те, що вулканічні процеси відбуваються не близько від поверхні землі, а в її глибинах.
— І ми нічим не можемо зарадити?
— Нічим. Ми можемо лише спостерігати за підготовкою до виверження. А тим часом, Айртоне, попорайтесь у загоні для худоби, а я піднімусь до витоків Червоного струмка і подивлюся, що там робиться на південному схилі гори. Потім…
— Що сотім, пане Сміт?
— Потім ми разом сходимо в печеру Даккара… Мені треба подивитися… Коротше, я прийду по вас через дві години.
Айртон пішов у двір загону для худоби і, чекаючи, поки повернеться Сайрес Сміт, став годувати дуже неспокійних муфлонів і кіз, мабуть, стривожених першими ознаками виверження вулкана.
Тим часом інженер швидко піднявся до гребеня східного відрогу гори Франкліна, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час першої експедиції колоністи виявили сірчане джерело.
Як усе змінилося відтоді! Замість одного струменя диму, що виходив із-під ґрунту, він налічив тринадцять, і били вони з такою силою, ніби їх виштовхував потужний поршень. Не було сумиіву, що в цьому місці земна кора зазнавала страшного внутрішнього тиску. Повітря було насичене сірчистим газом, воднем і вуглекислотою, змішаними з водяною парою.
Сайрес Сміт відчував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, які вкривали полонину; колись вони були звичайним вулканічним попелом, що перетворився з часом у тверду масу. Проте ніяких свіжих слідів лави він не виявив.
Підвівши погляд на південний схил гори Франкліна, інженер переконався в тому, що нового виверження ще не було. Із кратера виривалися клуби диму і язики полум’я; на землю падав дощ розпеченого каміння, але на схилі не було помітно ніяких слідів лави. Це доводило, що рівень лави в кратері ще не досяг верхнього отвору головного кратера.
«Я волів би, щоб виверження вже почалося, — подумав Сайрес Сміт. — Принаймні я переконався б, що лава йде тим самим шляхом… А так, хто знає, може, виверження почнеться в зовсім іншому місці?.. А втім, не в цьому найстрашніша небезпека!.. Капітан Немо слушно передбачав. Ні, не в цьому небезпека!»
Інженер сходив до Величезного колишнього потоку застиглої лави, який, роздвоюючись, огинав Акулячу затоку. Там він пильно оглянув смугастий слід попереднього виверження. Він уже не сумнівався в тому, що останнє виверження сталося колись дуже давно.
Потім Сайрес Сміт пішов назад, прислухаючись дорогою до підземного гуркоту, що ні на хвилину не стихав. О дев’ятій ранку інженер повернувся до загону.
Айртон уже чекав його.
— Я нагодував худобу, пане Сміт.
— Добре, Айртоне, — відповів інженер.
— Вона занепокоєна, пане Сміт.
— Так, тварини мають добрий інстинкт, і він їх не обманює.
— Коли ви захочете…
— Візьміть, Айртоне, кресало й ліхтаря, — відповів інженер, — і в дорогу!
Айртон виконав наказ. Розпряжені онагри скубли траву в дворі загону для худоби. Старанно зачинивши ззовні ворота, Сайрес Сміт і Айртон пішли на захід стежкою, що вела до узбережжя. Сайрес Сміт ішов попереду, Айртон позаду. Вони йшли немов по ваті — всю землю було встелено глибоким шаром попелу, що випав із хмар. У лісі колоністи не зустріли жодної тварини. Птахів також не було. Іноді вітер піднімав попіл у повітря, і колоністи не бачили тоді не тільки шляху, а й один одного. Їм доводилося затуляти очі й дихати через носовички, щоб не осліпнути й не задихнутися.
За таких умов тяжко йти дуже швидко. До того ж повітря було таке важке, ніби у ньому вигорів увесь кисень і залишився тільки непридатний для дихання азот. Через кожні сто кроків колоністам доводилося зупинятись, щоб перепочити. Тому минула вже десята, коли інженер і його супутник досягли базальтових і порфірових скель, безладно нагромаджених уздовж південно-західного узбережжя острова.
Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися крутосхилом тією самою стежиною, яка недавно привела їх грозової ночі до печери Даккара. Щоправда, серед дня той спуск видався безпечнішим, а попіл, що вкривав гладенькі, ніби відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи ковзати ногам.
Незабаром колоністи досягли валу на висоті близько сорока футів над берегом, Сайрес Сміт пригадав, що вал поступово знижується, спускаючись до рівня моря. Хоча почався вже відплив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, билися об підніжжя базальтових скель.
Сайрес Сміт і Айртон легко знайшли отвір печери Дак-кара й зупинилися під скелею, яка утворювала ніби нижній майданчик валу.
— Тут повинен бути залізний човен, — сказав інженер.
— Ось він, пане Сміте, — відповів Айртон, притягуючи до себе легке суденце, що стояло на прив’язі за аркою біля входу до печери.
— Сідайте, Айртоне.
Колоністи посідали в човна. Той легко ковзнув по воді під низьке склепіння печери; Айртон викресав вогонь, запалив ліхтаря і поставив його на ніс човна так, що пучок променів освітлював їм шлях, а потім узявся за весла. Сайрес Сміт сів до стерна, і човен поплив у глиб темної печери.
«Наутілуса», який освітлював потужними прожекторами цю печеру, тепер, на жаль, не було. Можливо, в глибинах вод могутні його машини й досі живили енергією прожектори, але жоден промінчик світла не пробивався із безодні, де знайшов собі могилу капітан Немо.
Хоч яке слабке було світло ліхтаря, все ж таки воно давало змогу інженерові впевнено вести човна попід правою стінкою печери. Спочатку під її склепінням панувала могильна тиша, однак що далі вони пливли, то виразнішим ставав глухий гуркіт вогню, який клекотів у глибині вулкана.
— Чуєте, як гуркотить вулкан? — запитав інженер. Незабаром, крім гуркоту, вулкан дав про себе знати ще й густими сірчаними випарами, що забивали дихання інженерові та його супутнику.
— Ось чого боявся капітан Немо! — пробурмотів поблідлий інженер. — І все ж таки треба дійти до кінця!
— Уперед! — відповів Айртон і наліг на весла, женучи човен у глиб печери.
