недосяжній для хвиль.
Помагаючи один одному, мандрівники насилу виплуталися із сітки. Підхоплена вітром куля, звільнившись від тягаря, полетіла вгору і зникла в небі, наче підбита птаха, що на мить знов ожила.
У гондолі аеростата було п’ятеро мандрівників і собака, але на берег викинуло лише чотирьох людей.
Одного із супутників напевне змило морською хвилею, що й дало змогу полегшеній кулі востаннє піднятися і за кілька хвилин досягти землі.
Як тільки чотири жертви повітряної катастрофи, — а їх інакше не назвеш, — ступили на землю, усі вони, не бачачи п’ятого супутника, в один голос вигукнули:
— Може, він намагається добратися уплав до берега! Порятуймо його! Порятуймо його!
РОЗДІЛ II
Люди, викинуті на далекий невідомий берег, не були ні професійними аеронавтами, ні любителями повітряних мандрівок. Вони були військовими бранцями, що завдяки своїй сміливості відважились на втечу за найнезви чайні ших обставин. Разів сто вони могли загинути! Разів сто аеростат із розірваною кулею міг скинути їх у безодню! Та Небо накреслило для них яскраву, дивну долю, й тому двадцятого березня, утікши із столиці Віргінії міста Річмонда, на той час оточеного військами генерала Уліса Гранта, вони перебували за сім тисяч миль від найголовнішої фортеці сепаратистів під час жахливої війни між Північчю і Півднем. Їхня повітряна подорож тривала цілих п’ять діб. Ось за яких дивних обставин трапилася втеча полонених, що скінчилася уже відомою нам катастрофою.
Того ж 1895 року, у лютому, під час одного із штурмів, до якого ще раз безуспішно вдався генерал Грант, аби взяти приступом Річмонд, кілька його офіцерів опинилися в руках супротивника і були інтерновані в цьому місті. Один із найпомітніших полонених на ім’я Сайрес Сміт належав до штабу федеральної армії.
Уродженець Массачусетса Сайрес Сміт, котрому під час війни уряд Сполучених Штатів доручив керувати залізницями великого стратегічного значення, був не лише інженером, а й першорядним ученим.
Худий, сухорлявий, кістлявий Сайрес Сміт усією своєю зовнішністю уособлював північноамериканця, і,хоч мав не більш як сорок п’ять років, у його коротко стриженому чубові пробивалася сивина; помітна вона була і в бороді, однак він не носив бороди, лишаючи тільки густі вуса. Його вродливе обличчя з різьбленим профілем було з тих, що їх карбують на монетах та на медалях, а ясні палючі очі й строгі стиснуті губи виказували вченого, незламного в утвердженні власних ідей. Він належав до тих інженерів, котрі, починаючи свій трудовий шлях, свідомо беруться за молот і кайло, як деякі генерали починають службу солдатами. Отож він мав не лише винятково гострий і кмітливий розум, а й спритні умілі руки, а розвинені м’язи свідчили про його неабияку силу. Справжня людина дії й мислитель, він трудився без будь-яких зусиль над собою, був рідкісно наполегливий і ніколи не боявся невдач, — ним рухала невгамовна життєва снага. Дуже освічений і практичний, вельми тямковитий, як кажуть у народі, він до того ж мав надзвичайну витримку і вмів за будь-яких обставин не втрачати самовладання. Водночас у нього найвищою мірою були розвинені три основні риси, сукупність яких і визначає сильну людину: духовна й фізична енергія, цілеспрямованість і могутня воля. Своїм девізом він міг би взяти слова, сказані в XVII столітті Вільгельмом Оранським: «Беручись до справи, я не покладаюся на надії, а домагаючись її звершення, не маю потреби у перемозі». Водночас Сайрес Сміт ніби уособлював шляхетну мужність. Він брав участь у всіх боях від самого початку громадянської війни. Ставши на службу під командуванням Уліса Гранта в загоні добровольців Іллінойса, він воював під Пад’юкою, Бельмонтом і Пітсбургом-Лендінгом, при облозі Корінфа, біля Порт- Гібсона й Чорної Річки, під Чаттанугою й Уайльдернессом, а також на Потомаці й усюди бився доблесно, як солдат, гідний свого генерала, а той завжди казав: «Я ніколи не лічу своїх убитих». І Сайрес Сміт міг сто разів бути серед тих, кого не лічив грізний Грант, однак, хоч він не жалів себе в битвах, йому завжди щастило аж до того дня, коли його, пораненого, було взято в полон під Річмондом.
І так сталося, що того самого дня в руках у південців опинилась інша відома людина, — не хто інший, як Гедеон Спілет, власний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відряджений до федеральної армії стежити за перебігом бойових дій.
Гедеон Спілет належав до тієї дивовижної породи англійських та американських журналістів, як Стенлі та інші йому подібні, журналістів, котрі не відступають ні перед чим, аби добути точні відомості про останні події і якнайшвидше повідомити їх читачам газети. Такі періодичні видання Сполучених Штатів, як «Нью- Йорк геральд», мають велику силу, і з надісланими від них кореспондентами не можна не рахуватися. Гедеон Спілет посів одне з почесних перших місць серед усіх інших спеціальних кореспондентів.
Достойний, енергійний, рухливий і рішучий газетяр, що об’їздив увесь світ, солдат, майстер пера й художник, кипучий розум, здатний правильно оцінити становище й дати корисну пораду, заповзятливий і діяльний, Спілет не боявся тяжкої пращ, втоми й небезпеки, коли належало дізнатися про щось для себе й для газет. Він був справжнім героєм цікавості, невтомним шукачем новин, інформації, всього нечуваного, неможливого — одним із тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні дописи під посвист куль, складають хроніки під виття ядер і для яких усяка небезпека — захоплююча пригода.
Він також брав участь у всіх боях, завжди був у перших лавах з револьвером в одній руці і з записником у другій, і навіть під оскаженілим обстрілом олівець не тремтів у його долоні. На відміну від тих колег, котрі найбагато-слівніші тоді, коли не мають чого сказати, він не перевантажував телеграфних ліній нескінченними телеграмами, зате кожна його замітка — коротка, точна, ясна — завжди проливала світло на ту чи іншу важливу подію. А втім, він не був позбавлений почуття гумору. Саме він після битви біля Чорної Річки, прагнучи будь-що зберегти свою чергу під віконцем телеграфістки і сповістити в газету про наслідки бою, передавав дві години підряд перші розділи Біблії. Це обійшлося «Нью-Йорк геральду» в дві тисячі доларів, зате газета першою одержала інформацію.
Гедеон Спілет був високий на зріст чоловік віком щонайбільше сорока років. Його лице обрамляли рудуваті бакени. На обличчі світилися жваві й проникливі очі. То були очі людини, що звикла миттю схоплювати всі подробиці широкої панорами. Міцно збитий, він до того ж загартувався, мандруючи під різними широтами, як загартовується стальний брус у холодній воді.
Гедеон Спілет був постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральд» уже десять років і, добре володіючи не лише пером журналіста, а й олівцем художника, збагачував газету замітками, статтями та малюнками. Журналіста взяли в полон саме тоді, коли він описував хід запеклого бою і робив замальовки. В його записнику лишилися такі останні слова: «Південець цілить у мене і…» Стрілець схибив, а Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з бою без жодної подряпинки.
Сайреса Сміта й Гедеона Спілета, що лише чули один про одного, переправили до Річмонда. Інженер швидко залікував рану і, одужуючи, познайомився із журналістом. Обидва відчули взаємну повагу і заприязнилися. Незабаром їх об’єднала спільна мета: втекти, пристати до армії Гранта і знову битися в її лавах за федеральну єдність.
Отож обидва американці вирішили скористатися з першої-ліпшої нагоди, але хоча в Річмонді вони жили загалом на волі, саме місто так пильно охоронялося, що втеча з нього видавалася неможливою.
Тим часом до Сайреса Сміта пробрався безмежно вірний йому служник. Той безстрашний відчайдух був негр, що народився на фермі інженерових батьків; його власні батько й мати були рабами, але Сайрес Сміт, за переконанням і голосом серця противник рабства, дав йому волю. Та, хоч як дивно, раб, і здобувши
