— Ну, синку, — сміючись вигукнув Пенкроф, — ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?
— Напечемо хліба, — відповів Сайрес Сміт.
— Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. — глузливо підхопив моряк. — Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини — всі посивіємо!
Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт Уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене.і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав: Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?
— Один, гадаю, — відповів моряк, здивований таким запитанням.
— Помиляєтеся, Пенкрофе, — десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?
— Їй-Богу, ні?
— У середньому — вісімдесят, — пояснив Сайрес Сміт. — І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий — шістсот сорок тисяч, на третій — п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий — понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.
Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.
Названі цифри всіх приголомшили. Проте Сайресові розрахунки були правильні.
— Саме так, друзі мої, — повів далі інженер. — Плідна природа родить зерно саме в такій прогресії. А втім, чого варте розмноження пшениці, одна зернина якої за першого врожаю дає вісімсот зерен, якщо порівняти його з маком, — у одній його коробочці визріває тридцять дві тисячі мачинок, або з тютюном, одне стебло якого дає триста шістдесят тисяч насінин? Якби не існувало різних перешкод для їхнього розмноження, за кілька років ці рослини заполонили б цілий світ.
Та інженер не закінчив іще свого невеликого допиту моряка.
— А тепер, Пенкроф, — правив він своєї, — чи знаєте ви, скільки потрібно буассо,[12] аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?
— Ні, не знаю, — відповів моряк. — Знаю тільки, що я бовдур.
— Так-от, Пенкрофе, потрібно понад три мільйони буассо, кожен з яких уміщував би сто тридцять тисяч зерен.
— Тримільйонні.. — приголомшено скрикнув Пенкроф.
— Три мільйони.
— За чотири роки?
— Так, за чотири роки, — відповів Сайрес Сміт. — Або й за два, якщо на цих широтах, як я сподіваюся, збирати щороку по два врожаї.
Тут на його слова Пенкроф, за звичкою, міг відповісти лише гучним вигуком «слава!».
— Отож, Герберте, — додав Сайрес Сміт, — твоя знахідка надзвичайно важлива. За наших умов, друзі, нам може знадобитися все, буквально все! Дуже вас прошу не забувати цього.
— Ні, пане Сайресе, ми не забудемо, — відповів Пенкроф. — І якщо мені попадеться тютюнове зернятко, яке дає по триста шістдесят тисяч таких самих зернят, запевняю: я не кину його на вітер! А тепер ви знаєте, що нам залишається зробити?
— Нам залишається посадити це зернятко в землю, — відповів Герберт.
— Авжеж, — погодився Гедеон Спілет. — І до того ж з усіма належними пересторогами, бо воно таїть у собі всі наші майбутні врожаї.
— Аби воно хоч проросло! — вигукнув моряк.
— Проросте, — відповів Сайрес Сміт.
Усе це трапилося в червні, на його двадцятий день. Спочатку виник намір посадити єдину дорогоцінну пшеничну зернину в горщику, та після тривалих міркувань усі вирішили більше покладатися на природу й довірити її ґрунту; того самого дня зернину посадили в землю. Зайве й казати, що колоністи вжили всіх можливих заходів, аби створити для неї якнайкращі умови для росту й розвитку.
Небо саме прояснилося, і колоністи, вийшовши з Гранітного палацу, піднялися на плоскогір’я. Там вони вибрали у затишку місце, куди ополудні сонце, мабуть, щедро лило світло й тепло. Землю очистили від каміння, старанно її скопали, розпушили, навіть перебрали руками, аби очистити від комах та черв’яків, потім додали перегною з сталого листя, домішавши до нього трохи вапна, обгородили це місце загорожею й нарешті посадили зернинку в землю.
Чи не здавалося колоністам, що вони закладають наріжний камінь майбутньої величної будівлі? Пенкрофові пригадався день, коли він із безліччю пересторог готувався запалити єдиного сірника. Але тепер справа була далеко важливіша. Ще б пак, наші невдахи-повітроплавці так чи інакше здобули б вогонь, проте жодна наймудріша й наймогутніша в світі людийа не поновила б для них пшеничної зернинки, якби раптом, на нещастя, вона загинула!
РОЗДІЛ XXI
Відтоді не минало жодного дня, щоб Пенкроф не відвідав їхнього, як він казав «пшеничного поля». І бідні були комахи, що відважувалися опинитися поблизу! Пощади їм не було.
Наприкінці місяця, після нескінченних дощів, помітно похолодало, і 29 червня термометр Фаренгейта, безперечно, опустився б до позначки не більше ніж 29 градусів вище нуля (6,67° нижче нуля за Цельсієм).
Наступного дня, 30 червня, що відповідає 31 грудня в Північній півкулі, була п’ятниця. Наб зауважив, що рік кінчається нещасливим днем, на що Пенкроф відповів, що Новий рік випадає на суботу, тобто на щасливий день, а це переважує першу прикмету.
У всякому разі Новий рік почався з сильного морозу. У гирлі річки Вдячності громадилися крижини; незабаром замерзло й озеро.
Колоністи мусили кілька разів поповнювати запаси палива. Не чекаючи, поки замерзне річка, Пенкроф сплавив по ній кілька величезних плотів із дровами. Течія, наче невтомний двигун, використовувалася колоністами для транспортування дерева, аж поки крига зовсім скувала річку. До палива, що його так щедро дарував ліс, додали ще кілька візків вугілля, по яке довелося ходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильне тепло кам’яного вугілля по-справжньому оцінили в дні найбільших морозів, а на 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (13° нижче нуля за Цельсієм). В їдальні склали другу грубку і гуртом займалися там своїми справами.
У зимовий холод Сайрес Сміт міг тільки привітати себе за те, що підвів до Гранітного палацу струмочок води з озера Гранта. Витікаючи з-під криги й плинучи колишнім водостоком, вона не замерзала й збиралася у невеличкій водоймі в кутку печери, за коморою, а надлишок її стікав через колодязь у море.
На той час стояла дуже суха погода, і колоністи, одягнувшись якнайтепліше, вирішили присвятити один день дослідженню південно-східної частини острова між річкою Вдячності й мисом Кігтя. То була простора болотиста місцевість, де мало водитися багато водоплавних птахів, що обіцяло добре полювання.
Відстань до боліт була миль вісім — дев’ять, та стільки ж на дорогу звідти до Гранітного палацу, тож експедиція мала забрати цілий день. А оскільки йшлося ще й про дослідження невідомої частини острова, в поході мусили взяти участь усі колоністи. Ось чому 5 липня вже 6 шостій ранку, ледве засіріло небо, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись кийками, сильцями, луками й стрілами, прихопивши достатню кількість їжі й узявши з собою Топа, вийшли з Гранітного палацу; собака,
