маячить над старанно причесаною маківкою Миші, з висоти лине погляд запаморочливо голубих, ляльково- наївних, густо війчатих очей.
— Знайомтесь… — видихнув Миша. — І попереджаю: мене розіб’є параліч, якщо ви одне одному не сподобаєтесь.
Я обережно потримав тепленьку Настину долоньку:
— Смирення паче гордості, Мишо! Тобі аж ніяк не загрожує параліч.
— Георгію Петровичу, я, як вірний пес, люто оберігав від чужаків наш високий ареопаг. Георгію Петровичу, за відданість прошу милості…
— Проси!
— Дозвольте їй час від часу бувати з нами. Ну хіба міг я відмовити?
І Настя, вмостившись поруч з Мишею на підвіконні, почала представляти у своїй особі публіку.
Толя Зибков діловито наїжачений, на колінах розкритий блокнот — для урочистості, не для пам’яті. Пам’ять у хлопця золота, потрібні цитати знає назубок, і голос його цього разу без насмішки, щокате лице насуплене.
— Я стверджую: Павло постійно зраджував самому собі. І довести це неважко.
Я малюю ромашки і бакенбардисто-вусаті фізіономії, Ірина димить сигаретою, прицільно мружиться крізь дим на непідкупного Толю, Миша Дідусь плечем до плеча із Завороженою Настею, у картинній увазі задер догори густу борідку.
А Толя без поспіху нацьковує Павла на Павла:
— У «Посланні до Римлян», глава дванадцята кинуто заклик: «…і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму…» До одного з найбільш, так би мовити, жахливих віків в історії, що породили такі чудовиська, як Калігулу і Нерона, — «Не стосуйтесь!» — цілком гідний новатора заклик…
Толя опускає пбгляд на непорочно чисту сторінку блокнота, даючи нам змогу перейнятися значущістю повідомлення.
— Після такого заклику, певно, слід чекати поради — як же змінити цей вік? І пораду Павло дає у «Першому посланні до Коринтян»: «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». Цебто раб залишайся рабом, а пан паном. «Не стосуйтесь до віку цього», прагніть до іншого, але нехай залишається все як було, не треба нічого міняти. Дивне поєднання несумісного!
Ірина не витримує.
— Та він же хотів змінити не соціальний лад, а звичаї. Лише звичаї, голубчику!
Я малюю гусара з вусами і шкірою відчуваю — Толя Зибков готується до випаду. Говорить він відразливим святенницько-повчальним тоном:
— Неможливо змінити звичаї, Ірино Михайлівно, не змінюючи соціального ладу.
Досвідчений бретер робить обманливий фінт, і відважно-прямолійійна Ірина попадається на це.
— Це, розумнику, відомо тобі і мені, — дратується вона, — а Павло марксизму не вивчав, він і справді щиро вірив, що можна звичаї змінити, так би мовити, без усяких…
І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою:
— А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був».
— Хм… Чорти б його ухопили!
Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче відкриття. А Толя не опускається до торжества, рухається далі вже переможним маршем, без вичікувальних зупинок:
— Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні…
— Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь.
Ірина досадливо морщиться.
— Сказав, як по писаному.
— Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься!
— Припустимо.
— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.
Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.
Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.
— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..
Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.
— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.
— Чия ж тоді? — насторожився Толя.
— Його часу.
— Час нелогічний?
— Нелогічними можуть бути люди, але не час.
— Так що, що тоді?..
— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.
Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.
І раптом пролунало мелодійне сопрано:
— Дозвольте мені запитати?
Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.
— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?
Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:
— Ми виросли з нього, Насте.
Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:
— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.
Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.
