псували добрі звичаї.
— Пробували до Павла і багато хто після Павла.
— І?.. — гойднувся Толя.
— І щось заважало їм.
— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.
І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:
— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.
— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.
— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.
І Миша Дідусь звеселився:
— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»
— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.
— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?
— Нас-те! — злякано видихнув Миша.
— Таж цікавої..
— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.
— І ще не розібралися?
— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…
Я підвівся.
— То що, до наступної зустрічі, друзі.
Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:
— Я тобі пізніше все поясню. Все!
І Толя Зибков не втримався:
— Навіть усе! Хотів би я це почути.
Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.
— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.
Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.
Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження.
— Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим.
Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання.
— Добрі люди збентежили, спокій відібрали…
Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав.
— Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин?
— Палеонтологи?
— От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак.
Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка.
— І що ж він таке сказав? — запитав я.
— Спрямована еволюція!
Я здивовано мовчав.
— Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув?
— Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу?
— Тебе анітрохи не хвилює?
— Ніскілечки.
Старий крекнув.
— Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так?
— Взагалі-то так.
— Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав?
З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки.
— Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?..
— Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо…
— Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати?
— На жаль, ні,
— Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися?
— Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись.
— А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте?
— Припускаємо. Не виключено.
— Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу.
— Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше.
— Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова?
— Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала.
Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся:
— Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний.
— Ніколи ще жодне покоління не було схоже на інше, Іване Трохимовичу, — заперечив я. І в цьому не
