— А чи не здається тобі дивним, — спитав я, — у нашого Севи раптом легковажна натура?
Довге мовчання.
— Він щось пережив… — сказала вона. — Дуже тяжке.
— Але чому дуже?
— Інакше він не змінився б так різко. Він мене лякає, сам на себе не схожий.
— Бадьорий, веселий, недурний, звісно, з вибриками і, що важливо, сам це розуміє… Нема підстав боятися, Катю.
— Він не такий, Георгію, яким здається…
І ми стихли.
Якими таємницями наповнені ці три роки у житті сина? Що він відчув, що відкрив, що збагнув — чи дізнаємося ми про це, чи воно так і залишиться схованим від нас? Разом із житейськими таємницями він і сам для нас зараз таємниця. Може, у всіх так? Чи був я таємницею для свого батька?.. Мабуть, що ні. Батько мій, інспектор райземвідділу по кінному поголів’ю (була і така посада), багато чого не розумів з того, що вабило мене, але хто я, у якому вариві варюся, він уявляв собі досить виразно.
Я відкриваю зв’язки, котрі тягнуться до нас через тисячоліття, а ось зв’язок з рідним сином для мене залишається проблемним.
Наша модель, не задовольнившись одним Павлом, знову відродивши Христа, підказувала нам: ці постаті не випадкові. Обставини, що складалися упродовж століть, повинні були породити саме такі, а не якісь інші персонажі історії, Христос і Павло — видатні постаті, ну а не видатні, посередні — вони випадкові, хіба історія не творить їх за певним взірцем?..
Якийсь можливий Статилій Аппій — особистість посередня. Він, напевне, не проти того, щоб бути добрим, та обставини не ті — доводиться бузувірствувати. У патріархальні часи він би мирно випасав худобу, обробляв власними руками поле, а десь у середині XIX століття був би добропорядним буржуа. Христос і Павло, Калігула і Нерон, Статилій Аппій і Кривий Сілан — будь-хто і кожен без винятку продукт часу, його одухотворено-речова молекула. Історію творять люди?.. Але ж історія сама виховує людей, як гігантів, так і пігмеїв, героїв і міщан. Ми не творці всеохоплюючого людського процесу, лише його учасники.
За широким арочним вікном у спеці міського полудня варилася вулиця — гарчала, шипіла, випліскувалася через край машинним риком. За вікном черговий день, до нього колись повільно сотнями тисячоліть йшов із сукуватою палицею сутулий неандерталець, наближався зодягнутий у шкіри кроманьйонець, родові клани об’єднувалися у племена, племена зливалися з племенами, зводили міста, створювали держави, бушували війни, виникали й щезали народи, мінявся спосіб добування хліба насущного і всього іншого, що підтримувало життя, — рух уперед до цього збігаючого дня! Він — рубіж між минулим і майбутнім. Він — хисткий гребінь часу, котрий називаємо нинішнім, щоб з новим обертом планети розпрощатися з ним назавжди…
Розпрощатися? Та ні, понести його далі, далі… Кожен нинішній день — фініш невідь-коли розпочатого шляху. Чи він несе нас у собі, чи ми несемо його на своїх плечах?
Цей день спостерігає і старий Іван Трохимович Голенков. Увесь свій довгий вік він діяв в ім’я цього дня, а сьогодні от незадоволений собою — вийшло не зовсім те, чого хотів. Мій же син Сева не сушить собі голови, щоб вкласти щось у день нинішній. Він просто має намір прожити його так само, як і всю решту відпущених йому днів. Але і Сева, навіть не бажаючи цього, усе ж щось залишить сьогодні. Не марно ж ми з матір’ю чекаємо — втішить він нас чи засмутить! І смуток і радість — слід, і навіть не такий уже й поверховий, якщо здатний мене тривожити, впливати на мої думки і мої вчинки. Людей, які не залишають сліду, на світі не існує. Так само в історії. А чи правильний в такому разі висновок — не люди творять історію?
Наш маленький штаб зібрався на нараду. Усе, що нуртувало в мені, я, звичайно, не посмів висловити. Та від того прокляте питання ролі особи мало якийсь недоношений вигляд.
Ірина круто супила брови, і очі під ними виблискували; як у хижака, що затаївся і чатує. Миша Дідусь часто кліпав, куйовдив бороду — ось-ось хміль прозріння вдарить йому в голову. А Толя Зибков незручно вивернувся у кріслі, одне плече вище від другого, кругле лице, мов місяць над річковим туманом — то вкривається тінню, то світлішає.
— А чи не досягли ми кінцевої істини? — першою неголосно порушила мовчання Ірина. — Ох і нудотною ж вона виявилась.
Миша стрепенувся.
— Свят, свят! Що з тобою, Ірочко!? «Кінцева істина»!
— Нам, людям, не дано загнуздати історію, навпаки, вона кує нас собі на потребу. Навіщо ж тоді нам копирсатися у житті, навіщо мученицьки в’їдатися думкою, відкривати невідоме? Зайвий раз можемо лише нагадати собі, несамостійні ми, раби стихії? Виходить, зараз ми надибали такі знання, котрі відкидають необхідність знань взагалі. Хіба це не кінцева істина? Смертельно кінцева для розуму!
— Матінко, дай, помацаю твоє чоло! У тебе жар, ти мариш.
Ірина навіть не обернулася до Дідуся, лише з досадою стенула плечем.
— Смикни себе за бороду, Манилушка. Прокинься! Нам зараз треба або зректися експерименту — прийшли до абсурду, займались казна-чим, — або ж на повний голос заявити: дороге товариство, ми зі своїм хваленим розумом дійшли межі, далі нікуди.
— Не лякайте, Ірино, — сказав я. — Ви ж самі не вірите своєму максималізму.
Вона скрушно зітхнула.
— Ще б пак. Повірити у таке — і треба вішатися.
— Чи бач, — схопився Миша Дідусь. — Наступного разу обережніша будь — можна зійти на дитячий розум.
— «А все ж вона крутиться!..» — Толя Зибков, викрутившись у кріслі, окинув нас немигаючим рисячим поглядом. — Все-таки від «історія кує» так просто не відмахнутися.
— Увага! — оголосив Миша. — Штукар зараз викине крендель.
— Несамостійні ми, раби стихії… Ірино Михайлівно, ви стихію бачите таким собі богом-погоничем. Але ж стихія — це ж ми і є.
— Некеровані, — вставила Ірина.
— Самі собою — так!.. А взагалі — ще як сказати.
— Агов! — спохоїгався Миша. — Ти у мене зараз визначення вкрадеш.
— Позичу на якийсь час. Не заперечуватимеш?
— Бери назовсім. Не шкода.
— Що ти хотів сказати своїм «взагалі»? — спитала Ірина.
— Взагалі, Ірино Михайлівно, що таке керованість. Чи керований процес розпаду радію? Або синтез гелію у сонячному череві. Або фотосинтез зеленого листка… Тут, мабуть, не про керованість треба мову вести, а про впорядкованість…
— Про задану, батечку, про задану! — нагадав Миша.
— Ким?
— Цього, даруй, не скажу.
— А коли не скажеш, то про заданість не смій і заїкнутися. Впорядкованість — це органічна властивість стихії, як барвистість веселки. І чому ця строго впорядкована стихія — та ж історія — повинна мати потребу в керуванні, нашому чи божому?.. Діду, повертаю тобі твоє визначення — більше воно не знадобиться…
— Куди гнеш, лукавий?
— Хочу перехопити Ірину Михайлівну, мудрий Діде, Вона, вибачте, надто розігналася — «марно мислити…». До неосяжної природи ми ліземо зі своєю куцою утилітарністю — потрібно нам чи непотрібно? Ніби природі до цього є якесь діло. Нам визначена роль мислячих істот, і хочеться нам чи ні, а мислити доведеться — сумніватися, помилятися, страждати від безсилля, здійснювати весь джентльменський набір
