звільнився, і, певно, утворилося невелике поле смертоносного випромінювання. В тому полі загинуло кілька динозаврів, що випадково потрапили в нього, — ота купа кістяків. На другий бік, сюди, з півдня, випромінювання не поширювалося або було слабкіше. Звідси підкралися дрібні хижаки, що порозтягали кістки небесного прихідця. Череп лишився, — чи то був завеликий для них, чи то його придавила важка динозаврова голова. До речі, й частина стерв’ятників загинула — ось тут три маленькі кістяки. Усе це сталося на дюнному прибережному піску, і вітер дуже скоро сховав усі сліди давньої трагедії.
— А прилади, зброя? — скептично опустив кутики рота Шатров.
— Зверніть увагу — залишились шматки й частини, зроблені з надзвичайно стійких металів. Решта зникла безслідно, окислилася, розпалася, розчинилася за десятки мільйонів років. Адже метали — не кістки, вони не здатні закам’яніти, пройнятися мінеральними речовинами, цементувати навколо себе породу. Крім того, прилад могло розірвати й розкидати, коли вибухнула чи зламалася зброя, а це ще більше сприяло зникненню металевих частин.
— Схема ваша, певно, правильна, — погодився Шатров. — Тепер вам якнайшвидше треба вивчити череп, проаналізувати еволюційний шлях, відбитий у структурі кісткових елементів, і опублікувати. Адже така стаття як грім ударить!.. — Опуклі світлі очі Шатрова не могли одірватися від темного черепа небесного прихідця.
Давидов обійняв друга за плечі і легенько труснув:
— Я не опублікую опису цього черепа. Шатров здивовано смикнувся, та Давидов міцно притиснув його до себе і, перш ніж той устиг щось сказати, закінчив:
— Вивчите й опишете його ви! Вам за правом належить ця честь… Не заперечувати!.. Чи ви забули мою упертість?
— Але, але… — Шатров не знаходив слів.
— От вам і «але». Геологічний звіт про розкопки та висновки про катастрофу, де згадано імена всіх моїх співробітників, а надто тієї, яка виявила череп, — він готовий, ось він. Опублікуйте його за моїм прізвищем разом із вашим описом черепа. Так буде справедливо. Правильно, Олексо Петровичу? — Давидов перейшов на м’який, сердечний тон. — У мене є інша велика справа. Пам’ятаєте, ви вдало сказали, що одне неймовірне чіпляється до іншого і стає реальністю. Реальність перед вами — череп небесної бестії. Та ця реальність, у свою чергу, викликає інше неймовірне, чіпляється до нього, і ланцюг тягнеться далі. І я хочу протягти ланцюг далі!
— Припустімо, що так, хоч я й не розумію вас. Але тут відчувається, і дуже помітно, самопожертва. Я не можу прийняти…
— Не треба, Олексо Петровичу! Повірте, давній друже, я кажу зовсім щиро. Хіба ми не ділилися протягом усієї нашої спільної праці цікавими матеріалами? Згодом ви зрозумієте, що й тут стався такий самий поділ. Я не хочу забирати собі всього. Ми однаково дивимось на науку, і для нас обох найважливіше її рух уперед…
Розчулений Шатров схилив голову. Він не вмів висловлювати свої почуття, а надто глибокі переживання. І зараз мовчки стояв перед другом, який весело дивився на нього. Шатрова притягував череп мешканця «зоряного корабля», і він мимохіть торкнувся його рукою. Корабель зник у неймовірній глибині простору, став недосяжний ніяким силам і машинам. І все ж таки лишився його очевидний, незаперечний слід — доказ, що життя проходить неминучу еволюцію, неодмінно вдосконалюється, хоч і надзвичайно довго й важко. У цьому поступі — закон життя, неодмінна умова його існування. І коли воно не припиняється через якісь випадковості космосу, то в неминучому наслідку — народження думки, становлення людини і далі — суспільство, техніка, боротьба з грізним, могутнім Всесвітом. І ця боротьба може тривати довго, запорукою тому — прихідець з іншого світу. Якби «вони» з’явилися на Землі не тоді, а тепер, як багато нового дізналися б ми!..
Шатров обернувся до друга спокійно й відверто:
— Я приймаю вашу… пропозицію. Хай буде так. Мені, звичайно, доведеться поїхати до Ленінграда, владнати справи й спішно повернутися. Працювати треба тут. Возити таку коштовність неприпустимо… Тільки чому ви, Ілле Андрійовичу, звете його небесною бестією? Якось негарно звучить — зневажливо.
— Я просто не прибрав іще назви. Адже не можна називати його людиною, якщо дотримуватися наукової термінології. Це людина за мисленням, технікою, суспільністю, але вона створена на іншій анатомічній основі. її організм, очевидно, не споріднений з нашим. Це інший звір. От я й назвав його небесним звіром — «бестія целестіс» латиною. Можна взяти грецький корінь для родової назви — хай буде «теріон целестіс». Мабуть, так звучить краще. А справжня назва — це вже ваш клопіт.
— Але все ж таки, Ілле Андрійовичу, — помовчавши, сказав Шатров, — що ж залишається вам?
— Любий друже, я ж сказав, що протягну ланцюг далі. Давно вже я думаю про роль атомних реакцій у геологічних процесах. А тепер наше надзвичайне відкриття вивело мене з орбіти звичайного, підняло на високий рівень думки, надало сміливості у висновках, розширило межі уявлення. І я спробую довести можливість використання могутніх джерел атомної енергії в глибинах земної кори. Розробити глибинну геологію, щоб наблизити її до практичного використання… А ви, ваша справа — еволюція життя й становлення думки вже не тільки в межах нашої Землі, айв цілому Всесвіті. Показати цей процес, намалювати людям картину великих можливостей, що стоять перед ними. Розбити малодушних скептиків та убогих бузувірів, яких ще немало в науці, цією яскравою перемогою думки!
Давидов замовк. Шатров дивився на друга, наче вперше побачив його.
— Та чого ж ми стоїмо? — нарешті вимовив Давидов. — Сядьмо, заспокоймося. Я стомився.
Обидва вчені тихо сіли, закурили і, наче за командою, задумливо втупилися в череп, у порожні орбіти дивної істоти. В кабінеті запала тиша.
Давидов дивився на опукле, подзьобане дрібними ямками чоло, уявляючи собі, що колись, неймовірно давно, за цією кістяною стінкою працював великий людський мозок. Які уявлення про світ, які почуття й знання сповнювали цю дивну голову? Що зберігала пам’ять мешканця іншого світу, які образи з його рідної планети носив він по нашій Землі? Чи відчував він тугу за рідним світом, жадобу великих істин, любов до прекрасного? Які були людські стосунки там, у них, який суспільний лад? Чи досягли вони вищих його щаблів, коли вся планета є однією трудовою сім’єю, без гноблення й визиску, без дикого безглуздя війни, що марнує сили людства та енергетичні запаси планети? До якої статі належав цей гість із «зоряного корабля», що назавжди залишився на чужій для нього Землі?
Череп дивився на Давидова пусто й безсловесно, наче символ мовчання й загадки. «Ми нічого не дізнаємося про це, — думав професор, — але ми, люди Землі, теж маємо могутній мозок і можемо багато про що здогадатися. Ви з’явилися сюди. Але простори нашої Землі були заселені тільки жахливими страховиськами, втіленням безглуздої сили. Люті й безстрашні, страховиська були грізною небезпекою, а вас завітало сюди небагато. Жменька прихідців тинялася в незнаному світі, шукаючи джерела енергії, шукаючи побратимів за думкою…»
Шатров обережно ворухнувся. Його нервова натура протестувала проти тривалої бездіяльності. Він скоса глянув на задуманого Давидова, тихо взяв зі столу важкий диск і заходився розглядати дивний предмет з пильною спостережливістю бувалого дослідника. Просунувши диск у яскраве коло світла спеціальної мікроскопічної лампи, професор повертав уламок невідомого приладу навсебіч, намагаючись відшукати не виявлені ще деталі конструкції. Зненацька Шатров побачив: усередині кружальця на зворотному боці диска щось проглядало під матовою плівкою. Затамувавши віддих, учений намагався роздивитися це, підставляючи диск до світла під різними кутами. І раптом крізь мутну плівку, нанесену часом на прозору речовину кружальця, Шатрову привиділися очі, які дивилися йому пр’осто в лице. Приглушено скрикнувши, професор упустив важкий диск, і той з гуркотом упав на стіл.
Давидов підскочив, наче його підкинуло пружиною. Та Шатров не звернув уваги на розгніваного друга. Він уже зрозумів, і здогад урвав йому віддих.
— Ілле Андрійовичу, — закричав Шатров, — чи є у вас щось для полірування — дрібний карборунд або, краще, крокус? І замша?
— Звісно, є і те і друге. Але що з вами сталося, хай йому грець?
