плодових рослин. Це звільнило її організм од нескінченної потреби їсти рослинні маси, на що були приречені травоїдні, а також од долі хижаків — ганятися за живою здобиччю й убивати її. Хижа тварина, хоч і годується поживним м’ясом, повинна мати знаряддя нападу і вбивства, яке заважає розвиватися мозкові. Коли ж є плоди, щелепи можуть бути порівняно слабкі, може розвинутись велика баня мозкового черепа, яка перевершує писок. Тут можна ще дуже багато сказати про те, які мають бути кінцівки, та воно зрозуміло й так: вільність рухів і здатність тримати знаряддя, користуватися знаряддям, виготовляти знаряддя. Без знаряддя немає і не може бути людини. Звідси останнє. Призначення кінцівок повинно бути поділене: одні мають виконувати функцію пересування — ноги, інші мають бути органами хапання — руки. Усе це поєднано з тим, що голова повинна підвестися від землі, інакше ослабне здатність сприймати навколишній світ.
Висновок: форма людини, її вигляд як розумної тварини не випадковий, він найбільше відповідає організмові з великим, здатним мислити мозком. Між ворожими життю силами Космосу існують лише вузькі коридори, які використовує життя, і ці коридори суворо обумовлюють його подобу. Тому будь-яка інша розумна істота повинна мати у будові багато рис, схожих із людськими, надто в черепі. Так, череп безумовно має бути схожий на людський. Отакі, загалом, мої висновки. — Шатров замовк. Нетерпіння, яке він стримував, прорвалося: — Тепер давайте небесного звіра, мерщій!
— Зараз! — Давидов зупинився біля шафи. — Мушу сказати, Олексо Петровичу, що ви маєте велику рацію. Це прекрасно! В такі хвилини відчуваєш, яка могутня наука, яке чудове людське мислення…
— Гаразд, зараз побачимо. Давайте його…
Давидов вийняв із шафи широкий лоток. Перед Шатровим лежав дивний темно-фіолетовий череп, помережаний орнаментом з ямок та рівчачків. Могутнє кістяне склепіння — вмістилище мозку — було зовсім схоже на людське, так само як і величезні орбіти, спрямовані вперед і поділені вузьким кістковим містком перенісся. Цілком людськими були і кругла крута потилиця і коротка, майже прямовисна лицева частина, що сховалася під велике, насунуте на неї чоло. Але там, де в людини виступають носові кістки, була трикутна ямка. Від її основи гостро висувалася вперед верхня щелепа, схожа на дзьоб, трохи зігнута скраю внизу. Нижня щелепа відповідна до верхньої і теж не мала й натяку на зуби, її суглобові кінці впиралися майже горизонтально в ямки по краях широких відростків, що спускалися вниз перед великими круглими отворами по боках черепа, під скронями.
— Він міцний? — тихо спитав Шатров і, коли Давидов ствердно кивнув головою, взяв череп у руки… — Замість зубів, певно, гострий роговий край щелепи, як у черепахи? — спитав Шатров і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Будова щелеп, носа, слухового апарата досить примітивна… Ці ямки на кістках, уся скульптура доводять, що шкіра дуже щільно прилягала до кістки, без підшкірного м’язового шару. Така шкіра навряд чи могла мати волосся. А окремі кістки… в них, звичайно, слід розібратися, та гляньте: щелепа з двох кісток, що теж примітивніше, ніж у людини.
— Отже, їхній еволюційний шлях до розумної істоти був коротший, — додав Давидов.
— Саме так. Там, на їхній планеті, могло бути трохи інше природне оточення, інший хід геологічних процесів, інші умови природного добору… Цікаво, чи ви дослідили склад цієї кістки?
— Точно — ні. Але все ж таки знаю, що вона в основному не з фосфорнокислого кальцію, як у нас, а…
— З кремнію? — швидко перебив Шатров.
— Маєте рацію. І це зрозуміло: кремній за хімічними властивостями великою мірою подібний до вуглецю і цілком може бути використаний у біологічних процесах.
— Але кістяк? Кістки? Невже нічого не знайшли?
— Абсолютно нічого, крім… — Давидов витягнув із шафи другий лоток, — оцього…
Перед Шатровим опинились два невеликі металеві уламки і круглий диск близько дванадцяти сантиметрів у діаметрі. Маленькі уламки мали грані однакових розмірів; загалом, кожний уламок скидався на зрізану семигранну призму.
Метал своєю вагою нагадував свинець, але відрізнявся великою твердістю й жовто-білим кольором.
— Відгадайте, що воно таке, — запропонував Давидов, підкидаючи на долоні важкий шматочок.
— Звідки я знаю? Сплав який-небудь… — пробурмотів Шдтров. — Проте, коли ви питаєте, певно, щось не зовсім звичайне.
— Так, це гафній, рідкісний метал, схожий за фізичними властивостями на мідь, але важчий і далеко тугоплавкіший. І в нього є ще одна дуже цікава властивість: велика здатність вилучати електрони за високих температур. Це дещо означає, надто коли ви ще глянете на це дивне дзеркало.
Шатров узяв металевий диск, теж дуже важкий. Дисковий край був закруглений і мав одинадцять глибоких зарубок, розміщених по колу диска на однаковій відстані. З одного боку дискова поверхня була дещо увігнута, відполірована і дуже тверда. Це був прозорий, наче скло, шар, під яким видно було чистий сріблясто-білий метал, з одного кінця роз’їдений рудою іржею. Прозорий шар було охоплено кільцем твердого синьо-сірого металу, з якого, власне, був і весь диск. На зворотному боці диска, в центрі, виднілося кружальце з такої ж прозорої речовини, вкритої матовою сугою, з опуклою, а не увігнутою, як на тому боці, поверхнею. Діаметр цього кружальця не перебільшував шести сантиметрів. Навколо нього був той самий синювато-сірий метал, по якому кільцем ішли вирізані чи вибиті зірочки з різною кількістю променів, — од трьох до одинадцяти. Ці зірочки не мали очевидного порядку, але були розмежовані двома спіральними лініями, вписаними одна в одну.
— Метал, з якого зроблено диск, — тантал, твердий, надзвичайно стійкий, — вів далі Давидов. — Прозору плівку зроблено з невідомої хімічної сполуки. Простий якісний аналіз не дав результатів, а складніше дослідження я ще не встиг зробити. Але метал під плівкою — це індій, чудовий метал.
— Чому саме? — одразу спитав Шатров.
— Цей метал і в наших приладах — кращий показник наявності нейтронного випромінювання. А що то індій, я знаю точно, бо наважився висвердлити ось тут для аналізу…
— А зірочки — це ж письмена, чи що воно таке? — схвильовано спитав Шатров.
— Можливо — письмена, можливо — цифри, а може й схема приладу. Але боюсь, що цього ми ніколи не розгадаємо.
— І то все?
— Все. Хіба вам мало, ненаситний ви чоловіче! І без того у ваших руках таке, що все людство схвилюється.
— Та чи все ви там перекопали? — не вгамовувався Шатров. — Чому з черепом немає кістяка? Неймовірно, щоб його не було… кістяка…
— Кістяк, звичайно, був — адже у безкіст-кової істоти не могло бути й черепа. Перекопано геть усе, навіть пісок просіяно. Та навряд чи там збереглося щось іще…
— Чому ви такі впевнені, Ілле Андрійовичу? Що надає вам права…
— Звичайне міркування. Ми натрапили на рештки катастрофи, яка сталася сімдесят мільйонів років тому. Якби не було катастрофи, ми ніколи не знайшли б черепа і взагалі якихось решток, крім цих убитих динозаврів. На них, безперечно, ми ще будемо натрапляти. Я певен, що «вони», — Давидов показав на череп, який незрушно спрямовував на друзів свої орбіти, — були у нас дуже недовго… кілька років, не більше… і знову полетіли до себе. Як я дійшов такого висновку, про це далі. Гляньте сюди, — Давидов розгорнув великий аркуш міліметрівки, — ось план розкопок. «Він», — професор вказав на череп, — був приблизно тут, на узбережжі річкового потоку, з якимсь своїм приладом і зброєю, що, певно, діяла на атомній енергії. «Вони» знали її й, очевидно, користувалися нею — у цьому немає сумніву, це доводить взагалі «їхня» присутність тут. З допомогою зброї «він» убив моноклона з великої відстані. Очевидно, динозаври «їм» добряче докучали. Далі «він» зайнявся якимсь ділом, а велетенський хижий ящер напав на нього. Чи «він» загаявся, скористатися зброєю, чи вона зіпсувалася, ми не знаємо. Зрозуміло тільки одне: хиже чудовисько вбито за кілька кроків од цього небесного прихідця і, мертве, впало просто на «нього». «Його» зброя або зламалася або вибухнула. Коли прилад зламався, то схований у ньому заряд енергії
