оцих явищ сучасності до незрівнянно грандіозніших у часі і просторі горотворних процесів минулого. І тепер чи ж не сама доля дає йому в руки доказ слушності його припущень?
Давидов узяв трубку. Відповіді не було, та він механічно і далі тримав її біля вуха, думаючи про своє. Двадцять років мучила Давидова загадка «полів смерті» динозаврів у Середній Азії. Уздовж підніжжя Тянь-Шаню простяглися казкові скупчення кісток величезних ящерів. Мільйони особнів, найрізноманітнішого віку, поховані тут. Та раніше ці кладовиська були куди більші, бо їх розмило за третинного періоду, коли гори все ще підіймалися. Що могло спричинити таку масову загибель саме в тому місці? Не вимерло ж усе раптом з якихось невідомих причин? Ні, масова згуба динозаврів збіглась у часі з початком великої альпійської епохи горотворення, коли звелися хребти Тянь-Шаню, Гімалаїв, Кавказу та Альп. Збіглась і в просторі, територіально. Тоді, сімдесят мільйонів років тому, наприкінці крейдяного періоду, ці хребти поволі спучувались у ряди паралельних складок — саме так, як це відбувається тепер на Тихому океані. Різниця була тільки в тому, що тяньшанські складки крейдяного періоду утворювались не в океані, а на суходолі, по краях моря, і цю місцевість населяли наземні тварини. Крім того, в крейдяну епоху утворення складок відбувалось у куди більших масштабах, ніж тепер. Одні й ті самі процеси утворення гір тоді і тепер породжені силами розпаду надважких елементів у глибинах земної кори. Якщо таке припущення правильне, то чому б не повірити, що енергія атомних реакцій в деяких місцевостях коли-не-коли проривалася назовні, хоча б у вигляді потужного випромінювання. Утворювався великий район, де гинуло все живе, а також і ті тварини, які йшли сюди з інших районів. Треба перевірити кістки динозаврів на радіоактивність!
Ніщо, звичайно, не могло застерегти безглуздих ящерів від неминучої загибелі. Дрібніші рештки не збереглися в процесах розмивання, а міцні, величезні кістки динозаврів і тепер дивують нас надзвичайною кількістю. Такий збіг не випадковий!..
«А що, коли не випадковий і інший збіг? Чому ми знайшли сліди зоряних прихідців теж у зоні горотворення тих часів? Потужне випромінювання, згубне для динозаврів, яке, звичайно, може відчути прилад, почалося на тисячоліття раніше. Тож, якщо «вони» блукали там, де згодом сталася масова загибель динозаврів, це може означати, що «вони» шукали джерела атомної енергії… А коли це так, то ось два дуже важливих висновки: перший — нам треба шукати сліди зоряних прихідців, цих небесних гостей Землі, уздовж Тянь-Шаню і Гімалаїв — зон наймолодшого горотворення на Землі, саме там, де ми їх і шукаємо. Другий — якщо горотворні процеси та вулканізм виникають тому, що в земній корі час од часу створюються концентрації надважких елементів, які вступають у ланцюгову реакцію, то, певно, можна знайти залишки тих концентрацій на доступних нам глибинах земної кори у відповідних географічних районах… От якби пощастило знайти ще раз сліди небесних гостей у зонах горотворення, то я був би вже певний, що…»
— Розмовляйте! — несподівано почувся в трубці голос. — З’єдную з Алма-Атою!
Давидов здригнувся, перебіг думок раптом спинився. Алма-Ата могла повідомити важливі новини з будівництва каналів.
Далекий, але виразний голос назвав його ім’я. Давидов упізнав ученого секретаря Геологічного інституту.
— Ілле Андрійовичу, вранці дзвонив Старожилов з будівництва номер п’ять. Там виявлено кістяки динозаврів, — чи то пошкоджені, чи то непошкоджені — я не зрозумів, бо погано було чути. Старожилов просив мене поговорити з вами. Він вважає, що вам конче треба приїхати. Що йому переказати?
— Перекажіть, що вилечу завтра літаком! — швидко сказав Давидов.
— У мене є ще до вас дві справи, — вів далі секретар, — та якщо ви будете у нас, тут поговоримо. Отже, чекаємо. Привіт!
— Велике, велике вам спасибі! — радісно гукнув у трубку Давидов. — Привіт усім… До побачення!
Давидов поспішив до Кольцова, попросивши завгоспа замовити квиток на літак.
Розділ третій
ОЧИМА РОЗУМУ
Дорога звивалася берегом вузької річки. Високі схили ущелини, що стрімко збігали до річища обабіч його, схрещувалися вдалині між собою.
Найближчий схил суворо чорнів у тіньовій смузі ліворуч; виразні стріли ялин вишикувалися уздовж вищербленого скелястого ребра. Дальші схили вгору по долині щораз світлішали, а найдальші, оповиті перлистим серпанком, здавалися легкими. Трохи осторонь височів засніжений шпиль, який вдалині переходив у могутній гребінь. Його сірим кам’янистим схилом сповзав подовжними білими смугами сніг, а вгорі, де сліпуче чиста товща снігу згладжувала скелясті виступи, поволі пливла велика густа хмара, наче біла баржа, що тягла своє широке днище сніжним полем сідловини хребта.
Дорога обминула стрімке урвище і почала підійматися до перевалу. Машина нагріваючись вила; чистий холодний вітер бив навстріч і вривався гострими струменями в щілини ледь опущених вікон.
Давидов не помітив, як піднялись на перевал, і зрозумів це, коли стихнув мотор. Машина помчала вниз, туди, де розгорталась велика, рівна, як стіл, долина, оточена потрійним кільцем гірських уступів.
Унизу, то зриті чудернацькими водориями, то виступаючи вузькими вежами й округленими банями, простяглись червоні пісковики і глини. Другий виступ масивних порід був по-мережений щетинистими стрічками гірських ялин, що здавалися майже чорними на сіро-фіолетовій поверхні схилів. І понад усім, переможно сяючи своєю неприступною білістю, тягнувся пилчастий ряд снігових верховин, наче стіна велетенського замка, що надійно огородила долину.
А там, унизу, виразно було видно борозну, що розпорола рівний степ, величезну греблю, купи землі, глибокі улоговини, будиночки селища і ряди довгих білих наметів.
Давидов уже звик до видовища великої будови, яке спершу дуже вражало його, та зараз він схвильовано дивився на ажурні плетива каркасів бетонних конструкцій. Тут, певно, і є головна гідростанція.
В одній улоговині виявлено кістяки динозаврів — кладовище, яке утворилося тоді, коли навколо ще не громадилися ці високі гори. Вони звелися пізніше — завдяки силам потужних атомних реакцій, що відбувалися в глибинах земної кори. Та випромінювання могло привабити зоряних прихідців, які шукали запасів атомної енергії…
Машина спинилася біля довгого вибіленого будинку.
— Приїхали, товаришу Давидов, — сказав шофер, одчиняючи дверцята. — Трішки закуняли? Дорога гарна, можна спати…
Давидов отямився, виліз із машини й побачив Старожилова, який поспішав до нього. Вилицювате обличчя наукового співробітника заросло до очей густою щетиною, сірий робочий костюм увесь просяк жовтою пилюкою. Голубі очі його радісно сяяли.
— Начальнику (колись Старожилов, ще студентом, багато їздив з Давидовим і відтоді уперто називав його начальником, ніби відстоював своє право на похідну дружбу), я вас, певно, порадую! Довго чекав — і дочекався! Відпочиньте, поїжте, і поїдемо. Це крайня південна улоговина, з кілометр звідси…
— Та ні, я не стомився. Везіть! — перебив Давидов.
Старожилов іще радісніше посміхнувся.
— Чудово, начальнику! — вигукнув він і вліз до машини, намагаючись не помічати шофера, який скоса невдоволено дивився на Старожилова, очевидно, не вірячи, що в того чистий одяг.
— Ми натрапили на рештки динозаврів одразу ж, як добралися до потужного шару еолового
