l:href='#fn16' type='note'>[16]твердого піску, що вклинився з півдня, — поспішав розповісти Старожилов. — Спочатку ми виявили кілька окремих кісток, далі викопали величезний кістяк моноклона,[17]він чудово зберігся. Череп його був пробитий — так, наскрізь пробитий! Ілле Андрійовичу, як ви гадаєте… Вузенька овальна дірочка!
Давидов зблід.
— І що далі? — ледве вимовив він.
— Далі на великій площі нічого не трапилось. А позавчора біля самої межі улоговини знову знайшли кістки — купою, не роз’єднані. Враження таке, що лежать разом кілька кістяків. Дивно: хижаки й травоїдні вкупі. По задній лапі я впізнав великого карнозавра,[18]і тут-таки стирчать ратиці якогось цератопса.[19]Деякі кістки поламані, ніби від удару страшенної сили. Я не наважився розкопувати цю купу без вас… Сюди, праворуч, треба там з’їжджати на дно, — звернувся Старожилов до шофера. — І ліворуч.
За кілька хвилин Давидов схилився над величезним кістяком, що його білі кістки вирізнялися на жовтому піску. Старожилов старанно розчистив його зверху, вкрив, аби краще зберігся, лаком і залишив до приїзду Давидова.
Давидов пройшов біля випростаного хвоста й конвульсійно скорчених лап, опустився навколішки над величезною бридкою головою з довгим, схожим на кинджал рогом, що увінчував дзьобоподібний писок.
Кістяні кільця, що колись захищали очі, збереглися в порожніх орбітах черепа і надавали страховиську виразу назавжди застиглої люті.
Професор швидко знайшов нижче лівого ока овальний отвір, такий самий, як у кістяках із Сікану, знайдених Тао Лі. Він пронизував череп наскрізь і виходив на тім’ї, позаду правої орбіти, ще не звільненої від породи.
Так, безперечно, «вони» були й тут! Рішення шукати в межах Радянського Союзу було правильне. Але які ще сліди прихідців можна виявити, та й чи залишились ті сліди?
Давидов оглянув край купи кістяків, виявленої в стіні улоговини. На викопаних уже кістках не було ознак поранень. Переломи, про які розповідав Старожилов, виявилися посмертними. Кістки поламало вже пізніше в пісках, коли, як пе часто буває, осідала й твердішала порода.
Давидов наказав зняти породу над купою кісток і поступово розчищати кістки згори, одразу по всій площині звалища.
— Треба захопити якнайширше, щоб оконтурити все навколо, — із сумнівом у голосі вимовив професор, — але в нас не вистачить коштів розкопати таку величезну площу. Тут треба зняти тисяч п’ять кубометрів.
— Даремно турбуєтесь, начальнику! — широко усміхнувся Старожилов. — Робітники так зацікавились тут знахідками рогатих «крокодилів», як вони їх називають, що самі запропонували мені допомогти «розкидати як слід» це місце. Так і сказав один бригадир на моїй доповіді. Післязавтра — неділя, і розкопувати вийдуть дев’ятсот чоловік.
— Дев’ятсот?! Єхидна сила! — вигукнув Давидов.
— Та ні, не єхидна, а просто — сила! — гордо відповів Старожилов. — Адміністрація дає нам чотирнадцять екскаваторів, транспортери, вантажні машини — одне слово, все потрібне. Таку площу розкопаємо, що в історії й не чули!
Професор аж крякнув із захвату. Праця, некорислива й могутня, в усій своїй величі йшла на допомогу науці. Давидов відчув небувалу впевненість в успіхові своїх пошуків. Десятки тисяч тонн землі, що ховали наукову таємницю, тепер здавалися зовсім не такими страшними. Забувши про всі сумніви, труднощі й знегоди, Давидов здався собі неймовірно дужим. З такою підтримкою він примусить заговорити ці нерухомі маси пісків, що мертво пролежали сімдесят мільйонів років… Давидову навіть не спало на думку, що розкопки можуть не дати наслідків. Цього він не міг зараз уявити собі. Надто тепер, коли за півтораста метрів позаду лежав кістяк ящера, убитого людською зброєю…
— Намічайте площу розкопок, начальнику! — почувся голос Старожилова. — Майте на увазі, що межа еолових пісків іде навскіс, од північного заходу до південного сходу. Ліворуч уклинюється смуга пісків річкового походження.
Професор вибрався на схил улоговини і довго дивився, міркуючи й підраховуючи, на дільницю незайманого степового грунту, що тяглася до гірських відногів.
— А що, коли ми візьмемо квадрат он від того стовпа праворуч і сюди?
— Тоді лівий кут зачепить річкові піски, — заперечив Старожилов.
— Чудово! Я саме й хочу, щоб ми пройшлися берегом давнього потоку. Біля колишньої води… Ну, то виміряймо й поставмо тички. Рулетка у вас із собою?
— Навіщо рулетка? Кроками виміряємо, не скупіться, начальнику! Адже зйомку зробимо після того, як розриємо.
— Постараюсь не скупитися, — усміхнувся професор ентузіазмові співробітника. — Починаймо. Йдіть он туди, до пагорбка… Я хочу встигнути сьогодні дати телеграму професорові Шатрову.
…На місці, де дванадцять днів тому Давидов з помічником міряли кроками грудкуватий полиновий степ, тепер був величезний котлован дев’ять метрів завглибшки. Вітер крутив у ньому стовпи куряви, що здіймалася із зрівняної й підсохлої поверхні щільно зле-жаних крейдяних пісків. Уздовж східного краю котлована жовта барва порід змінювалася, переходила у сіру, сталеву. Старожилов ходив з одного краю в інший, керуючи загоном своїх помічників, які пересипали й перекопували піски, вивільняли знайдені кістяки. Давидов викликав із Москви всіх інститутських препараторів і своїх чотирьох аспірантів, відкликав з будівництва номер два науковця, що працював там. Тридцять робітників під наглядом усіх десяти співробітників перебрали товщу пісків із кістками, посуваючись чимраз ближче до межі сірих порід, де траплялися тільки уламки кісток і великі скам’янілі стовбури шпилькових дерев.
Палюче сонце немилосердно пекло згори, пісок був гарячий, та люди, захоплені своєю роботою, наче й не помічали цього.
Давидов спустився у котлован і зупинився біля великого нагромадження кісток, знайденого ще в улоговині. Там виявилося шість кістяків динозаврів, що переплелисяісвої-ми кістками. За шістдесят метрів на схід було викопано кістяк велетенського хижака, він самотньо лежав неподалік од межі річкових пісків. Поблизу нього знайшли ще три кістяки невеликих хижих ящерів завбільшки з собаку. Більше нічого не було знайдено на всій площині котлована, не знайшли й кісток, пробитих таємничою зброєю. Давидов стривожено оглядав розкопану частину котлована, ніби підраховував шанси, які ще лишалися.
— Ілле Андрійовичу, ходіть до нас, — почувся Женин голос, — ми знайшли черепаху!
Давидов обернувся й повільно пішов на голос. Женя й Михайло другий день обкопували й розчищали величезну голову хижого динозавра з роззявленою пащею, повну страхітливих зігнутих зубів.
Женя вибралася з ями назустріч професорові, зіщулилась од болю в затерплих ногах, але відразу ж радісно усміхнулася.
Біла хустка підкреслювала засмаглість її обличчя, вкритого дрібнесенькими росинками поту.
— Ось тут, — вказала Женя препарувальним інструментом у глибину ями, — черепаха. Вона лежить майже під черепом. Спускайтесь до нас! — І дівчина легко стрибнула вниз. — Я розчистила зверху карапакс,[20]— провадила Женя. — Він дуже дивний — з якимсь перламутровим полиском, та й скульптура незвичайна.
Давидов ледве зігнув своє масивне тіло в тісній траншеї і зазирнув під велетенський череп хижого динозавра. Із вогкуватої і через це темної породи виступала маленька баня близько двадцяти сантиметрів упоперек. Поверхня цієї бані була поцяткована орнаментом з ямок та рівчачків, що зберігали сліди
