заміноване.
Професор і майор їздили разом до місця Вікторової загибелі. І тепер перед Шатровим із-за рядків пошарпаних нот поставали картини щойно пережитого.
— Стійте, професоре! Ані кроку далі! — закричав майор, що трохи відстав.
Шатров слухняно зупинився.
Попереду, на заллятому сонцем полі, нерухомо стояла висока соковита трава. Краплини роси яскріли на листі, на пухнастих капелюшках білих квітів, що солодко пахтіли, на конічному ліловому суцвітті зніту. Комахи, зігріті вранішнім сонцем, заклопотано дзижчали над високою травою. А далі ліс, посічений снарядами три роки тому, розкидав свою тінисту зелень, часто-густо прорвану нерівними прогалинами, що нагадували про те, як повільно загоюються рани війни. Поле буяло рослинним життям. Але там, у гущавині нескошеної трави, крилася смерть, ще не знищена, не переможена часом і природою.
Трава, швидко зростаючи, сховала поранену землю, зриту снарядами, мінами й бомбами, зорану гусеницями танків, усіяну осколками й политу кров’ю…
Шатров побачив розбиті танки. Напівсховані в бур’янах, вони похмуро горбились серед розквітлого поля, із патьоками червоної іржі на понівеченій броні, з піднятими чи схиленими гарматами. Праворуч, у маленькій западинці, чорніли три машини, обгорілі й нерухомі. Німецькі гармати дивилися просто на Шатрова, неначе мертва лють ще й тепер примушувала їх нестямно пориватися до білих і свіжих берізок узлісся.
Далі, на невеликому пагорбі, якийсь танк наповз на перекинуту на бік машину і здибився. За знітовими заростями було видно лише частину башти з брудно-білим хрестом. Ліворуч широка плямиста сіро-руда маса «фердінанда» схиляла долу довге жерло гармати, кінець якого втопав у густій траві.
Квітучого поля не перетинала жодна стежка; жодного сліду людини чи тварини не виднілося в буйних заростях бур’яну, жодного звуку не долинало звідти. Тільки сполохана сойка пронизливо тріскотіла десь угорі та здаля чувся гуркіт трактора.
Майор вибрався на повалений стовбур дерева й довго стояв нерухомо. Мовчав і майорів шофер.
Шатрову мимохіть пригадався сповнений урочистого суму латинський вислів, що його в давнину звичайно писали над входом до анатомічного театру: «Hic locus est, ubi mors gaudet securrere vitam», що в перекладі означало: «Це місце, де тріумфує смерть, допомагаючи життю».
До майора підійшов невисокий на зріст сержант, начальник саперної групи. Його веселий настрій здався Шатрову недоречним.
— Можна починати, товаришу гвардії майор? — дзвінко спитав сержант. — Звідки поведемо?
— Звідси. — Майор тицьнув кийком у куш глоду. — Напрямок — на оту берізку…
Сержант і четверо бійців, що прибули з ним, почали шукати міни.
— Де ж той танк… Вікторів? — тихо спитав Шатров. — Я бачу тільки німецькі.
— Гляньте сюди, — майор показав ліворуч, — уздовж отієї групи осик. Бачите — он маленька берізка на пагорбі? А праворуч од неї — танк.
Шатров пильно придивився. Берізка, що чудом уціліла на полі бою, ледь тріпотіла своїм свіжим ніжним листям. А в бур’яні, за два метри від неї, звелася купа покрученого металу, яка здалеку видавалась червоною плямою з чорними провалинами.
— Бачите? — спитав майор і на ствердний професорів рух додав: — А ще лівіше, туди, вперед, — там мій танк. Он той, обгорілий. Того дня я…
До них підійшов сержант, що вже кінчив роботу: ‘
— Готово! Стежку проклали. Професор і майор попрямували до танка.
Той видався Шатрову схожим на велетенський скалічений череп, у якому зяяли чорні дірки чималих проломів. Броня, погнута, покручена й пообтоплювана, багряніла кривавими плямами іржі.
З допомогою свого шофера майор вибрався на розбиту машину, засунув голову у відчинений люк і довго розглядав щось усередині. Шатров видряпався слідом за ним і став на розколотій лобовій броні навпроти майора.
Той підвів голову, примружився від світла і похмуро сказав:
— Вам я б не радив туди лізти. Зачекайте, ми із сержантом усе оглянемо. Якщо ж не знайдемо, тоді, щоб переконатися, будь ласка.
Спритний сержант швиденько гулькнув у машину і допоміг улізти майорові. Шатров заклопотано схилився над люком. Всередині танка повітря було задушливе, тхнуло прілим і ледь вчувався запах мастила. Для певності майор засвітив ліхтарика, хоча крізь пробоїни в машину проходило світло.
Він стояв зігнувшись і намагався в хаосі покрученого металу визначити, що було знищене вщент. Майор спробував поставити себе на місце командира танка, змушеного сховати в ньому цінну річ, і заходився послідовно оглядати всі кишені, гнізда й закутки. Сержант пробрався в моторне відділення, довго вовтузився і кректав там.
Раптом майор помітив на уцілілому сидінні планшетку, встромлену за подушку, біля перекладини спинки. Він хутко витяг її. Шкіра побіліла й здулася, але була непошкоджена; крізь каламутну целулоїдну сітку видно було карту, зіпсовану цвіллю. Майор насупився, передчуваючи розчарування, насилу відстебнув поржавілі кнопки. Шатров нетерпляче тупцювався нагорі. Під картою, згорненою кілька разів, був сірий зошит у твердій гранітолевій палітурці.
— Знайшов! — І майор подав у люк планшетку.
Шатров похапцем витягнув зошита, обе режно розгорнув злиплі аркуші, побачив ряди цифр, написані Вікторовою рукою, і радісно скрикнув.
Майор виліз із машини.
Легкий вітерець приніс медові пахощі квітів. Тонка береза шелестіла й схилялася над танком, наче невтішно сумувала. Вгорі повільно плинули густі білі хмари, і здаля раз у раз лунав сонний зойк зозулі…
…Шатров не помітив, як тихо прочинилися двері й увійшла дружина. Вона стурбовано глянула добрими голубими очима на чоловіка, що в задумі застиг над клавішами.
— Будемо обідати, Альошо? Шатров закрив фісгармонію.
— Ти знову щось надумав, правда ж? — тихо спитала жінка, виймаючи тарілки з буфета.
— Я їду післязавтра в обсерваторію, до Бєльського, на два-три дні.
— Не впізнаю тебе, Альошо. Ти такий домосід, день при дні я бачу тільки твою спину, схилену над столом, і раптом… Що з тобою сталося? Я в цьому бачу вплив…
— Звісно, Давидова? — засміявся Шатров. — Та ні ж бо, Оленько, він нічого не знає. Адже ми з ним не бачилися з сорок першого року.
— Але ж листувалися щотижня!
— Перебільшуєш, Оленько. Давидов тепер в Америці, на конгресі геологів… О, до речі нагадала — він цими днями повертається. Сьогодні ж напишу йому.
Обсерваторію, куди приїхав Шатров, варварськи зруйновану німцями, було тільки-но відбудовано.
Шатрова прийняли щиро й люб’язно. Притулок професорові дав сам директор, академік Бєльський, в одній кімнаті свого невеличкого будинку. Два дні Шатров придивлявся до обсерваторії, знайомився з приладами, зоряними каталогами й картами. На третю добу один з найпотужніших телескопів звільнився, до того ж і ніч видалася погожою для спостереження.
