наказів:
— Всі нагору! Задраїти люки! Звільнити палубу! Віддати швартові!
— Russians, what shall you do?[5]— раптом стурбовано проревів рупор із сусіднього корабля.
— Go ahead![6]— негайно відповів капітан «Вітіма».
— Well! At full speed,[7]— впевненіше відгукнувся англієць.
Глухо задзюркотіла вода під кормою, корпус «Вітіма» здригнувся, пристань повільно попливла праворуч. Тривожна біганина на палубі бентежила Давидова. Він кілька разів запитливо позирав на капітана, але той, зайнятий маневруванням корабля, здавалося, не помічав нічого довкола.
А море плюскотіло так само спокійно й розмірено, і жодної хмари не було на пекучому й чистому небі.
«Вітім» розвернувся і, набираючи ходу, рушив назустріч океанському просторові.
Капітан перевів дух, вийняв із кишені хусточку. Окинувши пильним оком палубу, він зрозумів, що всі стривожено чекають його пояснень.
— Іде велетенська припливна хвиля з норд-осту. Я вважаю, єдиний порятунок для судна — зустріти її в морі, на повному ходу машин… Щонайдалі від берега!
Наче вимірюючи відстань, він повернувся в бік пристані, яка поволі віддалялась.
Давидов глянув уперед і побачив кілька рядів великих хвиль, що шалено мчали до берега. А за ними, як головні сили за передовими загонами, стираючи блакитне сяйво далекого моря, важко мчав плаский сірий горб велетенського валу.
— Команді спуститись униз! — наказав капітан, різко смикнувши телеграфну ручку.
Передні хвилі, наближаючись до землі, росли і загострювалися. «Вітіма» раптом смикнуло, він злетів догори і пірнув просто під гребінь другої хвилі. М’який важкий сплеск віддався в поруччі, за яке міцно тримався Давидов. Палуба сховалася під воду, хмара іскристих водяних бризок туманом знялася перед містком. За секунду «Вітім» виринув, ніс його знову злетів угору. Потужні машини двигтіли глибоко внизу і відчайдушно чинили опір силі хвиль, що затримували корабель, гнали його до берега, намагаючись розбити «Вітім» об тверді груди землі.
Жодної пінявої плями не біліло на схилі велетенського валу, що зводився із лиховісним хрипом і ставав дедалі стрімкіший. Тьмяний блиск водяної стіни, що навально наближалася, масивної й непроникної, нагадав Давидову урвища базальтових скель у горах Примор’я. Важка, наче лава, хвиля здіймалася щораз вище, заступаючи небо й сонце; її загострена верхівка спливла над передньою щоглою «Вітіма». Зловісний присмерк густішав біля підніжжя водяної гори, в чорній глибокій ямі, куди сповзало судно, ніби покірно згиналося під смертельний удар.
Люди на містку мимохіть схилили голови перед лицем стихії, що от-от кинеться на них. Корабель гарячково смикнувся, раптово затриманий у своєму прагненні вперед, до океану. Шість тисяч кінських сил, що обертали гвинти під кормою, були переможені незмірно більшою потужністю.
Перший поштовх притиснув людей до поруччя, й одразу вода з ревінням кинулась на місток звідкись згори, оглушуючи й засліплюючи людей.
Чіпляючись за поруччя, мало не задихнувшись, професор відчув усім тілом, як заскреготів корпус корабля, як «Вітім» нахилився на лівий борт, вирівнявся, перевалився на правий і знову почав вирівнюватися, водночас піднімаючись із безодні, що поглинала його. Поволі-поволі піднімався корабель угору і раптом швидко злетів із сірого збуреного хаосу до яскравого, спокійного неба.
Оглушливе ревіння обірвалося з приголомшливою раптовістю. З гребеня велетенської хвилі широко розкинулося море, і корабель плавно полинув носом униз по спині валу, що котився до берега.
Нові пасма хвиль ішли назустріч з моря, але проти переможеного чудовиська вони вже не здавалися страшними.
Капітан гучно відпирхався і задоволено чхнув. Мокрий до рубця Давидов протер очі і побачив праворуч англійський пароплав, що швидко пірнав у хвилях. Наче щось пригадавши, професор подався на кінець містка. Звідти добре було видно пристань і місто, які вони щойно залишили. Із жахом дивився вчений, як велетенський вал іще більше виріс біля самого берега, як рухома водяна стіна заступила від моря і зелень садів, і білі будиночки міста, і прямі, чіткі лінії пристаней…
— Друга! Друга! — закричав старший помічник просто над вухом Давидова.
Справді, другий велетенський вал мчав на судно. Його досі ніхто не помітив, здавалося, що величезна хвиля нагло спучилася з дна океану й потай підкралася до них.
З ревінням піднімався цей закруглений угорі водяний хребет, ніби ричав з люті, що закипала в ньому. І знову зупинене судно почало гарячково борсатися під вагою страхітливої хвилі, відчайдушно борючись за своє існування. Вал зник за кормою, та перед «Вітімом» посталох пасмо його менших супутників. Дві-три хвилини відпочинку — і третя велетенська хвиля здибилася над морем. Цього разу машини, скоряючись телеграфові в капітановій руці, своєчасно спрацювали назад, поштовх був м’якший, і корабель легше знявся на гребінь хвилі.
Ця боротьба з таємничими хвилями в такий напрочуд безвітряний і яскравий сонячний день тривала кілька хвилин. «Вітім», чисто вимитий, з незначними пошкодженнями, ще довго похитувався на спокійних хвилях, аж поки капітан впевнився, що небезпека минула, і повернув корабель назад, до порту.
Лише годину тому Давидов милувався з «Вітіма» гарним містечком. Тепер берег важко було пізнати. Зникли барвисті квітники, рівні алеї. Замість них купи повалених сволоків, шматки понівечених дахів і уламки впереміж із корячкуватим безлистим суччям позначали місце, де були прибережні будинки. Густий гайок скраю бухти, там, де купалась весела молодь, перетворився на болото, з якого де-не-де визирали розщеплені корчі. Кілька великих кам’яних будинків, що стояли вздовж пристані, похмуро дивилися чорними провалинами вікон. А довкола них купами руїн зводилися потрощені дерев’яні будиночки й крамнички.
Великий моторний катер, що його викинуло на берег, вінчав усе це звалисько брухту, наче пам’ятник на честь перемоги грізного моря.
Скрізь у товщах щойно нанесеного піску, звиваючись і виблискуючи на сонці, текли ручаї солоної води. Жалюгідні постаті людей копирсалися серед руїн, шукаючи загиблих або рятуючи рештки свого майна.
Приголомшені радянські моряки мовчки з’юрмилися на палубі й понуро дивилися на берег, неспроможні радіти з власного порятунку. Тільки-но «Вітім» знову пришвартувався до бетонної пристані, що все ж таки уціліла, капітан звернувся до команди із закликом допомогти тубільцям. На кораблі, крім вахти, не лишилося жодної людини.
Давидов повернувся на корабель разом з командою тільки вночі, похмуро вмився, перев’язав поранену руку й довго ходив на палубі, пихкаючи цигаркою.
Ще не встиг знівечений страшними хвилями острів сховатися за обрій, як до Давидова підійшов другий механік, голова судкому, й упрохав його «розповісти хлопцям, що воно сталося». Бесіду вирішили провести просто на палубі. Ніколи ще професор не виступав за таких своєрідних обставин. Слухачі зібралися біля першого трапу — одні стояли, інші сиділи чи лежали, а Давидов спирався на зачохлену лебідку, що стала йому за кафедру. Напрочуд спокійний океан не гальмував ходу корабля, який мчав до батьківщини.
Професор розповів морякам про Тихий океан — величезну заглибину на поверхні Землі, заповнену найбільшою водною масою планети. Навколо цієї заглибини, недалеко від материків, кільцем проходять пасма велетенських складок земної кори, що поволі здіймаються з дна найглибших западин. Усі низки островів — Алеутських, Японських, Зондських — саме і являють собою складки, що утворюються за нашого часу.
Складки спучуються безнастанно. Кожна складка, верхівкою якої саме і є той чи інший згадуваний острів, піднімається дедалі вище, іноді із швидкістю до двох метрів на рік, і водночас дедалі більше нахиляється до океану.
— Уявіть собі, — вів далі професор, — що води океану на мить відринули кудись… Тоді ви побачите на місці островів пасма високих гір, нахилених до центра океану і грізно навислих над западинами, наче застиглі хвилі. Протилежний, звернений до материка схил не такий стрімкий, однак теж утворює досить глибоку западину, заповнену морем. Таке, наприклад, Японське море. Уздовж звернених до материка схилів тягнеться низка вулканів. Тиск усередині складок такий великий, що розтоплює породи їхнього внутрішнього
