— Дуже добре розумію вас, Ілле Андрійовичу. Треба визнати, що вченому для висновків з цього факту потрібна велика сміливість. Зміна всіх усталених уявлень… Я не такий сміливий у своїх працях, як ви, однак тут і ви розгубилися…
— Гаразд, міркуймо сміливо, адже ми самі і ніхто не подумає, що два палеонтологічні кити, так би мовити, з глузду з’їхали. Починаю! Отже, цих хижих динозаврів побито якоюсь потужною зброєю. її пробивна спроможність, певно, була більша, ніж у кращих сучасних рушниць. Таку зброю могла створити тільки розумна істота і, до того ж, високого культурного рівня. Правильно?
— Безперечно. Ergo[9]— людина! — уточнив Шатров.
— Отож. Але ці динозаври жили за крейдяного періоду[10]— скажімо, сімдесят мільйонів років тому. Всі факти нашої науки неспростовно, безперечно свідчать про те, що людина з’явилася на Землі як одна з останніх ланок великого ланцюга розвитку тваринного світу шістдесят дев’ять мільйонів років потому, та ще багато сотень тисяч років перебувала у тваринному стані, аж поки навчилася мислити й трудитися.
Раніше людина виникнути не могла, а надто людина, озброєна технікою. Це абсолютно виключено. Отже, висновок може бути тільки один: ті, що вбили динозаврів, не народилися на Землі. Вони прийшли з іншого світу…
— Так, з іншого, — твердо мовив Шатров. — І я…
— Хвилинку! Поки що все зрозуміло. Але далі йде неймовірне. Останні досягнення астрономії й астрофізики змінили колишні уявлення. Багато романів написано на тему про прихідців з інших світів. Правда, недавні твердження більшості вчених, що наша Сонячна система планет є виняткове явище, тепер відкинуто. Тепер у нас є підстава гадати, що багато зірок мають планетні системи. А що кількість зірок у Всесвіті незліченна, то й число планетних систем неймовірно велике. Отже, ми не можемо далі вважати, що життя є виключна прерогатива[11]Землі. Сміливо можна сказати, що в космосі є населені світи. Так само рішуче я тверджу, що життя скрізь проходить шлях еволюційного розвитку, тож цілком можлива поява розумних істот. Усе воно так. Проте ми також знаємо тепер, що відстань до найближчих зірок з планетними системами надзвичайно велика. Така велика, що треба летіти десятки років із швидкістю світлового променя, тобто трьохсот тисяч кілометрів за секунду. За фізичними законами подібна швидкість недосяжна для жодного апарата, а подорож з меншими швидкостями стане тисячолітньою мандрівкою…
Останнім часом відкрито темні, невидимі зірки, які можна виявити лише за їхнім радіовипромінюванням. Цих радіозірок навколо нашої Сонячної системи досить багато, але, по-перше, вони занадто далекі, щоб досягти їх ракетними снарядами; по-друге, навряд чи вони мають населені планети, бо випромінюють мало енергії і вона нездатна зігрівати планети.
А в нашій планетній системі, окрім Землі, тільки Марс і Венера подають надії. Однак надії слабенькі. На Венері надто гаряче, обертається вона повільно, атмосфера в неї щільна, без вільного кисню. Навряд чи життя могло розвинутися на Венері, і вже цілком неймовірно, щоб там були розумні істоти з високою культурою. Так само й Марс. Його атмосфера занадто тонка й розріджена, тепла там замало, і якщо життя існує, то в якихось бідних, пригнічених формах. Я переконаний, що там немає тієї бурхливої життєвої енергії, яка на нашій Землі змогла створити людину. Про далекі великі планети я й не кажу: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун — це жахливі світи, холодні, темні, наче долішні кола Дантового пекла. Візьміть, скажімо, Сатурн. У центрі планети — скелясте ядро, вкрите крижаною оболонкою десять тисяч кілометрів завтовшки. А довкола — щільна атмосфера двадцять п’ять тисяч кілометрів завтовшки, непроникна для сонячних променів і насичена отруйними газами — аміаком та метаном. Отже, під такою атмосферою — одвічний морок, мороз до ста п’ятдесяти градусів і тиск на мільйон атмосфер… Страшно й уявити собі…
— Я теж гадаю, — перебив Шатров, — що в нашій планетній системі немає побратимів нам по думці. І я…
— От бачите. На наших планетах, виходить, немає, а з далеких зоряних систем прилетіти неможливо. То звідки ж могли взятися ці прихідці? Ось у чому неймовірність!
— Ви мене не дослухали, Ілле Андрійовичу. В мене хоч і немає вашої ерудиції у найрізноманітніших галузях, та я міркував загалом так само. Адже зірки не стоять непорушно. Вони переміщаються всередині нашої Галактики, а сама Галактика обертається, та до того ж ще й уся рухається кудись, як і весь незліченний загал інших галактик. Протягом мільйонів років могли відбуватися істотні наближення і розходження зірок…
— Ну, це навряд чи допоможе нам. Адже простір Галактики такий великий, що наближення саме нашої Сонячної системи до інших має практично нульову ймовірність. Та і як розгадати ці зоряні шляхи?
— Це теж правильно, але правильно тільки в тому випадку, якщо рухи зірок не закономірні, не підкорені якимось певним шляхам. А якщо вони закономірні? І якщо цю закономірність можна вирахувати?
— Мм!.. — скептично промимрив Давидов.
— Гаразд, я відкриваю свої карти. Один мій колишній учень, що втік з третього курсу од математичних наук в астрономію, зайнявся питанням руху нашої Сонячної системи в межах Галактики і створив цікаву, добре обгрунтовану теорію. Розповім коротко. Наша Сонячна система описує всередині Галактики величезну еліптичну орбіту з періодом обертання в двісті двадцять мільйонів років.
Ця орбіта дещо нахилена відносно горизонтальної площини — екватора зоряного «колеса» нашої Галактики. Тому Сонце з планетами в перший період прорізує завісу чорної речовини — застиглої пилової та уламкової матерії, — що повисла в екваторіальній площині «колеса» Галактики. Тоді воно наближається до згущених зоряних систем деяких зон. А в такому випадку можливе зближення нашої Сонячної системи з іншими невідомими системами, зближення таке значне, що переліт стає реальний…
Давидов, не рухаючись, слухав друга, рука його заклякла на бінокулярній штанзі.
— Така ця теорія, — вів далі Шатров. — Я щойно повернувся з місця загибелі свого колишнього учня, де розшукав його рукопис. Хлопець загинув у сорок третьому… — Шатров спинився, запалив цигарку. — Так, теорія показує нам тільки
— Єхидна сила! — вимовив Давидов свою улюблену лайку.
Шатров урочисто провадив далі:
— Одне неймовірне, зіткнувшися з іншим, перетворюється на реальне. Я вважаю, що маю право твердити: в крейдяному періоді наша планетна система наблизилася до іншої, населеної розумними істотами — людьми в розумінні інтелекту, і вони переправилися із своєї системи на нашу, як з корабля на корабель в океані. А згодом, на величезному протязі часу, ці кораблі розійшлись на неймовірну відстань. Вони — ті, з іншої зірки, — були на нашій Землі недовго й тому не лишили помітних слідів. Але вони були, і вони могли долати міжзоряний простір за сімдесят мільйонів років до того, як ми теж підійшли до цього… Маєте щось заперечити?
Давидов устав, мовчки подивився на друга і простяг руку:
— Ви мене переконали, Олексо Петровичу. Та ще не все зрозуміло. От, наприклад, навіщо їм було попадати сюди, саме на нашу Землю, цю маленьку комашку серед зірок і планет? Є ще й інші питання, та основне, по-моєму, досить переконливе. Нечувано, неймовірно, але реально. Проте, як ви гадаєте: чи можна все це опублікувати?
Шатров заперечливо похитав головою:
— Аж ніяк! Поспіх уб’є все. Для такого відкриття він неприпустимий.
— Правильно, правильно, друже. Завжди розумніше зачекати, ніж забігати наперед. Але чекати підготовленими до всього! Конче треба здобути аргументи, такі переконливі, як наш «аргумент» у Ленінграді!
Шатров пригадав «аргумент», що зберігався в кутку приятелевого кабінету під час їхньої спільної роботи.
