Це був масивний залізний стояк од кістякового каркаса, що ним Давидов похвалявся наставляти на добрий розум упертого і запального друга під час їхніх постійних суперечок. Шатров мимохіть усміхнувся:
— Авжеж, пам’ятаю! Саме так. Звідси й починається друга частина мого діла до вас. Я не геолог, не польовий працівник — я кабінетний схимник. А це діло до снаги тільки вам і нікому іншому. Ваш авторитет…
— Ха-ха! Одне слово, треба розкопувати місце, де зоряні прихідці билися з динозаврами… Ну й ну!
Давидов замислився, потім повільно заговорив:
— Цікаве місце цей Сікан. А для нас, палеонтологів, там же до дідька всячини! Ви, звичайно, знаєте, Олексо Петровичу, що там водночас існували наприкінці третинного періоду [12]давні й нові форми вимерлих ссавців. Дика суміш того, що в інших місцях Землі вимерло вже десятки мільйонів років тому, з тим, що недавно з’явилося. А саме те місце! — запалився Давидов. — Високі снігові гори, холодні плоскогір’я, сухі й пустельні, а між ними — глибоченні долини з пишною тропічною рослинністю. Непрохідні провалля роз’єднують селища. Від одного сільця до іншого, скажімо, два кілометри, та між ними лежить страх яка глибока долина, і жителі цих двох сілець ніколи не зустрічаються один з одним, хоча й можуть бачитися здаля.
Дивовижні, невідомі ще науці звірі живуть у густих лісах, на дні долин, а нагорі виють холодні бурі. Там починаються найбільші річки Індії, Китаю, Сіаму — Брамапутра, Янцзи, Меконг. Чудове місце! Але уявляєте цей стик Тібету, Індії, Сіаму й Бірми? Гай-гай! Хіба ж імперіалісти пустять туди вчених-комуністів? Годі й пробувати науці пробратися туди![13]— Давидов витягнув величезний старий годинник. — Ще немає другої. Що то воно велике переживання: здається, наче весь день минув! — Він підвівся й подав Шатрову кільце з ключами: — Коробку сховайте в цю шафу, ліворуч… Хоч би там що, а ми повинні зробити все можливе. Ходімо дізнаємось, чи прийме нас Тушилов… А ви надовго до Москви, Олексо Петровичу?.. Поки з’ясується? Отже з тиждень пробудете — раніше навряд чи щось вирішиться. Житимете цей час у мене, звичайно? Я зараз подзвоню секретареві й потім додому, що затримаємося.
У просторій, скромно умебльованій квартирі Давидова було тихо. Крізь величезні вікна сочилося синювате скупе світло літніх сутінків. Шатров, згорблений, мовчазний, довго ходив по кімнаті. Давидов понуро сидів у кріслі біля свого великого письмового столу.
Друзі розмірковували, кожен по-своєму. Не хотілося світити світла, наче темрява, що поволі западала в кімнаті, тамувала їхній смуток.
— Завтра я поїду, — нарешті мовив Шатров, — більше мені не можна затримуватися, та й нема чого. Відмова категорична. А втім, навряд чи могло бути інакше. Наші нащадки розберуться в цьому, коли зникнуть кляті кордони.
Давидов, не відповідаючи, дивився у вікно, де над дахом сусіднього будинку полохливо засвічувалися дрібні й тьмяні зірки міського неба.
— Прикро стояти жебраком на порозі великого відкриття і не мати змоги увійти! — знову заговорив Шатров. — Не буде мені тепер спокою довіку, і не розважать ніякі інші досягнення!
Давидов раптом потряс над головою стиснутими кулаками:
— Ми не можемо поступитися цим! І нам допоможуть. Біс із ним, з Камом! Кінець кінцем, яка впевненість, що там, де збереглися рештки забитих «ними» динозаврів, ми знайдем і «їхні» сліди? Ніякої. Коли «вони» прийшли до нас по щось, то зовсім не обов’язково було «їм» сидіти на одному місці. Чому б не пошукати у крейдяних шарах у нас? І наперед можу сказати: якщо такі рештки є, то їх можна знайти тільки в системах високих і молодих гірських хребтів. У Камі знахідка не випадкова. Чому? Бо там, де земна кора покраяна на незчисленні дрібні ділянки, з яких ті підіймаються, а ті опускаються, тільки там усякі маленькі й випадкові відклади можуть зберегтися від неминучого перемивання та розмивання. Коли яка-небудь маленька западина почала опускатися ще в крейді і потім так і лишилася западиною між гір, там, у нашаруваннях, які весь час зростають, може зберегтися те, що в інших місцях, на рівнині, буде перемито, перевідкладено і зруйновано. У нас є підхожі для цього місця у горах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, загалом Середньої Азії. Ці гори саме належать до великої епохи альпійського гороутворення,[14]що почалося наприкінці крейдяного періоду. У нас є де шукати, однак треба знати, що шукати, а ні, то…
— Справді ж бо, не розумію вас, Ілле Андрійовичу! — перебив Шатров. — Хіба не зрозуміло, що… точніше —
— От і неправильно. Нам треба вирішити, який вигляд цих прихідців, що ж вони таке— може, протоплазма якась, не здатна зберегтися? Це по-перше. І що вони робили тут, по-друге. Перше допоможе зрозуміти, на які рештки ми можемо натрапити під час розкопок, друге — де легше можна натрапити на їхні рештки, коли вони взагалі існують. Якими місцями нашої планети вони мали блукати? Ой, коли вдуматися, наша справа здається безнадійною… Та це, звичайно, не означає, що ми повинні відмовитися! Тож поділімо обов’язки, як за добрих давніх часів, коли ми писали спільні роботи. Ви беріть біологічний бік — перше питання. Я візьму друге і загалом усю геологію, напрямок і розвиток пошуків. Дещо на думці у мене є — адже я досліджував усі наші величезні кладовиська динозаврів у Середній Азії.
— Ви завдали мені нелегку задачу! — вигукнув Шатров. — Хіба мало всяких форм життя могло існувати в інших світах! Тут, мабуть, ніхто неспроможний вирішити щось певне, справді ж бо.
— Гниль, гидь і жалюгідна інтелігентщина, — розлютився раптом Давидов. — Звісно, завдання важке, бо немає фактів, треба йти тільки умоглядно. Уся надія на могутність розуму. Проломити стіну. Та якщо ваша голова не вигадає чогось путящого, то хто ж подолає це? А далі, про різні форми життя — всякі там кам’яні чи металеві істоти, — це ви залиште письменникам. Нам таке не личить. Пам’ятайте про енергетику життя — вона склалася не випадково, а цілком закономірно. Основні положення, по-моєму, такі, і з них нам і слід виходити, щоб бути вченими до кінця. Будова живих істот не випадкова. По-перше, єдність матерії Всесвіту доведено — скрізь і всюди дев’яносто два основних елементи, як і на нашій Землі. Доведено спільність хімічних та фізичних законів у всіх глибинах світового простору. А коли так, то, — Давидов стукнув кулаком по столу, — жива речовина, яку утворюють найскладніші молекули, в основі своїй повинна мати вуглець — елемент, здатний вступати в складні сполуки. По-друге, основою життя є споживання енергії, випромінюваної Сонцем, використання найпоширеніших і найефективніших хімічних кисневих реакцій. Так?
— Усе правильно, — кивнув Шатров, — але поки що…
— Хвилинку. Що складніша будова молекул, то легше вони розпадаються, коли підвищується температура. У речовині розжарених зірок взагалі немає хімічних сполук. У менш гарячих зірках, як про це, наприклад, свідчать спектри холодних червоних зірок та сонячних плям, ми знаходимо тільки найпростіші хімічні сполуки. Тому можна стверджувати, що поява життя в будь-якій, найнезвичайнішій формі може бути тільки за порівняно низької температури. Але не дуже низької, бо тоді рух молекул занадто уповільниться, хімічні реакції припиняться, і потрібна для життя енергія не вироблятиметься. Отже, загодя, без будь-яких особливих припущень, можна говорити про вузькі температурні межі існування живих організмів. Не буду морочити вам голову докладними міркуваннями, ви й так легко зрозумієте, коли я скажу, що ці температурні межі можна визначити ще точніше: це ті межі, в яких існує рідка вода. Вода — носій основних розчинів, через які здійснюється життєва діяльність організму.
Щоб життя виникло і щоб воно дедалі більше ускладнювалося, треба довгого історичного, еволюційного розвитку. Отже, умови, конче потрібні для життя, мають бути стійкі, тривалі за часом, утримуватися в тісних межах температури, тиску, випромінювання й усього того, що ми звемо фізичними умовами на поверхні Землі.
А щодо мислення, то воно може виникнути тільки в дуже складному організмі, з високою енергетикою, в організмі, до певної міри незалежному від навколишнього середовища. Отже, для появи розумних істот межі ще вужчі — це ніби вузький коридор, що веде крізь час і простір.
Візьміть, наприклад, синтез вуглецю за допомогою світла у рослин. Це енергетика нижчого гатунку, ніж кисневе горіння у тварин. Тому рослини хоч і досягають велетенських розмірів, але приречені до нерухомості. Рухатися так могутньо і швидко, як тварини, великі рослини не можуть. Не та машина, коли
