світів. І незабаром він доповість Давидову… Але Давидов… Він пише йому регулярно про що завгодно, крім найцікавішого: як ідуть пошуки. Півтора року минуло вже після тієї розмови в Москві над попробиваними кістками вимерлих ящерів. Певно, нічого не вдалося щирому другові…
Цієї самої миті машина Давидова мчала курним вибитим шляхом. Під світлом фар, що стрибало туди й назад, бігла біляста’курява, хмарою здіймалася позаду, застилаючи зірки над обрієм.
Вдалині за вітровим склом машини поставало вночі червонаве широке сяйво. Звідти долинав низький гуркіт, що проривався крізь стугін мотора…
За півгодини Давидов у супроводі виконроба і свого співробітника, прирядженого до будівництва, подався на північний край дільниці, трохи приголомшений велетенським розмахом роботи.
Тисячосвічні ліхтарі на високих стовпах здавалися оповиті легким серпанком, хмара густішої куряви обкутувала лівий бік дільниці. Брязкіт сотень вагонеток, що висипали там породу на відкатній гірці, губився в неймовірному скреготі й гуркоті потужних екскаваторів.
У товщі відкладів було глибоко прорізано річище майбутнього каналу. Обабіч височіли двадцятнметрові стіни; на їхніх рівних, ніби зрізаних велетенським ножем, стрімких схилах виступали могутні галечники, суцільні нагромадження валунів, а далі — жовті піски й шаруваті пісковики з мільйонами блискіток слюди й гіпсу.
Ночі, шо панувала навкруг, у просторах пустельного степу, тут не існувало, як не існувало і степу. Тут був особливий світ напруженої гігантської праці, яка по-своєму змінила лице стародавньої казахстанської пустелі.
Давидов проходив повз засмаглих, вкритих потом і пилюкою людей, що не звертали на нього ніякої уваги. Відбійні молотки тряслись у вправних руках, розпушуючи виступи твердих скель. Громіздкі машини, схожі на величезні залізні кістяки, важко крутились у пилюці. Череди грузовиків товклись біля навантажувальних конвейєрів, що безперестану зсипали розпушений грунт.
— Оце то розкопки, Ілле Андрійовичу! — прокричав співробітник Давидова.
Професор весело усміхнувся і хотів щось сказати, та цієї миті широка дуга спалаху освітила затьмарене курявою небо, важкий гуркіт прокотився по землі.
— Вибух на викид, — пояснив виконроб. — Водночас викинули близько трьохсот тисяч кубометрів. Там, на восьмій дільниці, готують рівчак для екскаваторів.
Давидов оглянув «рівчак», уздовж якого йшов. Він пролягав, скільки сягало око, освітлений рядами ліхтарів, прямо й неухильно розтинав степ і розширявся на півночі в улоговину, мало не півкілометрової ширини. Там було знайдено кладовисько динозаврів — гігантське звалище величезних скам’янілих кісток. Кістки пролягли пасмом упоперек усієї улоговини і, певно, ще далеко за її межі. Вони безладно громадилися, нагадуючи оцупки колод, навалені один на одного, і, змішані з великою галькою, складали шар вісім метрів завтовшки. Тут не було цілих кістяків, тільки перемішані абияк уламки кісток різної величини і різних порід вимерлих ящерів. Екскаватори врізувались у цю купу решток сотень тисяч страховиськ, розгрібаючи і розчищаючи площу улоговини. Розкидані й навалені купами кістки похмуро чорніли край улоговини в тьмяному передранковому світлі…
Сонце вже високо підбилося і нещадно палило. Купи чорних кісток розжарились, наче у лазневій печі.
— Можна вважати, що огляд закінчено, — сказав Давидов, раз у раз витираючи мокре від поту обличчя. — Тут те ж саме, що й на другій дільниці. Друге пасмо кісток. Двадцять років тому я досліджував на північ звідси, в урочищі Бозаби, на правому березі Чу, ще більше пасмо кісток — тридцять кілометрів завдовжки. Такі велетенські кладовища є і в долині річки Ілі, і в Кара-Тау, і поблизу Ташкента. І всі вони такі — безладно перемішані мільйони кісток, але жодного цілого кістяка або черепа. Для вивчення матеріал майже непридатний. Це рештки розмитих колись кладовищ динозаврів, кладовищ, які своїми розмірами перевершують будь-яку уяву.
— У вас якісь нові міркування щодо цих «полів смерті», Ілле Андрійовичу? — спитав помічник. — У надрукованих працях ви…
— Висловився незрозуміло? — перебив Давидов. — Не тільки незрозуміло, але й неправильно. Я тоді не уявляв собі повністю масштабів явища.
— А тепер що ви гадаєте, Ілле Андрійовичу?
— Не знаю… просто не знаю і не гадаю! — гостро відказав Давидов. — Ну гаразд, треба йти. Якщо я за три години виїду, то надвечір буду на Луговій. Поїзд до Москви йде о першій вночі.
— А мені спостерігати далі?
— Звичайно. Підшукайте помічників розбирати кістки. У купі уламків трапляється дещо й путнє. До того ж на інших дільницях знову можуть виявити нові скупчення. Та коли й там галечники й конгломерати, то все буде те ж саме. Я вже не плекаю надії на це будівництво. От номер п’ять — там інший характер відкладів: піски й жорства, пісковики майже без гальки. Відклади дрібних, спокійних потоків і навіть частково вітрові. Однак Старожилов за півроку робіт не повідомив звідти про щось цікаве. Сидить безрезультатно. Занудився, бідолаха…
У великій кімнаті для навчання аспірантів було троє молодих людей. Один, забравшись на стіл, жваво розмовляв із дівчиною, що сиділа в кутку.
— Сучасний історичний момент, — казав той, що сидів на столі, люто куйовдячи свій густий рудуватий чуб, — багато чого визначає в майбутній долі людства. Атомна енергія в агресорових руках загрожує цивілізації, усім досягненням культури. Наші геологія та палеонтологія зовсім не найважливіші науки, і це примушує мене сумніватися, чи правильно я обрав свій фах. Я відчуваю себе якось осторонь справжнього життя. Хочеться бути у лавах тих, хто створює атомну енергію для нашої батьківщини. Країна соціалізму повинна мати наймогутнішу й найпередовішу фізику. Чи так, Женю?
— Усе це правильно, — відповіла йому дівчина, — та коли хто нездатний до математики? Я от не люблю її — тож хіба я можу бути фізиком?
— Не так страшно. По-моєму, деякі розділи фізики зовсім не потребують багато математики… Чого ти хитаєш головою? — обернувся він до іншого аспіранта, що мовчки прислухався до розмови.
— А все ж таки, яка цікава палеонтологія! — зітхнула дівчина. — Звісно, фізика важливіша. Та мені здається, і тут можна дати багато користі… Знання…
Двері рвучко розчинилися, і до кімнати вбігла струнка, худенька дівчина із сувоєм міліметрівки в руках.
— Друзі, приїхав Ілля Андрійович! Я бачила його в канцелярії. Сказав — зараз до нас зайде. Треба підготуватися! А ви тут балачки розвели з Мишком!
Женя озирнулася на двері:
— Ми з Михайлом говорили про серйозні речі.
— Знаю, про які серйозні речі: кидати палеонтологію, йти працювати над атомною енергією. Так тебе одразу й візьмуть. Геній невизнаний гине! Ану спитаймо в Іллі Андрійовича, як він до цього ставиться. Він, кажуть, коли сердитий, майстер лаятися чорними словами.
— Ти з глузду з’їхала, Томо! — захвилювався Михайло. — Хіба ж можна сказати великому вченому: ми, мовляв, не вважаємо його науку важливою? Ми, його аспіранти!
— А от я спитаю! — затялася Тамара. — Треба ж нарешті поставити крапку на всіх ваших розмовах. Ти замучив ними Женю, та й мені набрид…
У двері гучно постукали. Михайло миттю сплигнув зі столу. Женя мимохіть поправила волосся.
