просто сказати.
Отже, життя у тій загальній формі і за тих умов, що на Землі, не випадкове, а закономірне. Тільки таке життя може проходити довгу путь історичного вдосконалення, еволюції. Тож питання зводиться до оцінки можливих еволюційних шляхів од найпростіших істот до розумної тварини. Усі інші рішення — маячення, безпідставне фантазування невігласів.
— Суворо, Ілле Андрійовичу! Я зовсім не відмовляюсь думати над цим питанням. І про все, що спаде на думку, доповідатиму вам…
— Ілле Андрійовичу, вас до телефону. Котрий раз уже дзвонять, та вас же кілька днів не було.
Давидов люто крякнув і підвівся від коректури. Велика купа гранок стовбурчилася на столі з приколотим угорі папірцем: «
Повернувшись після телефонної розмови до столу, професор схопився за коректуру. Перо черкало сердито й гостро, уривчаста лайка сипалась на коректорів. Нарешті рядки почали зливатися Давидову в очах, він проґавив дві помилки і зрозумів, що треба перепочити.
Давидов протер очі, потягнувся й раптом заспівав голосно й неймовірно фальшиво на одноманітний сумний мотив:
— «Ой ти, Волга-матушка, русская река, пожалей, кормилица, силу бурлака!»
У прочинені двері стукнули. Увійшов професор Кольцов, заступник директора інституту, де працював Давидов. На обличчі Кольцова, облямованому короткою борідкою, блукала в’їдлива посмішка, а темні очі сумно дивилися з-під довгих, загнутих, наче в жінки, вій.
— Жалібно співаєте, сер! — усміхнувся Кольцов.
— Ще б пак! Сила-силенна роботи, дрібниці всякі, а до справжнього діла не підійти. Що старший стаєш, то більше чіпляється всякого непотребу, а сили вже не ті, ночами важко сидіти… Дурна робота! — прогримів Давидов.
— Пфф, скільки галасу! — скривився Кольцов. — Ви тягти можете, сер, у вас постать могутня — командорова статуя… Ха-ха-ха! Ось вам лист од Корпаченка з Алма-Ати. Гадаю, він зацікавить вас.
Небо над дахами посвітлішало, ранній літній світанок змагався з жовтим світлом лампи, що стояла на столі біля розчиненого навстіж вікна. Давидов закурив. Цигарка вже зовсім не смакувала, тютюн важко осідав на стомленому серці. Та намічену програму було виконано — одинадцять листів до геологів, які працювали в зоні крейдяних відкладів Середньої Азії, лежало на захаращеному паперами й книжками столі. Лишилось заклеїти конверти, і тоді листи підуть з ранковою поштою. Давидов заходився надписувати адреси й не зоглядівся, як до кімнати увійшла дружина, по-дитячому протираючи кулачками заспані очі.
— Як Тобі не соромно! — обурено вигукнула вона. — Світає! А де ж обіцянка не сидіти ночами? Адже сам скаржився на втому, на втрату працездатності… Ой, як недобре!
— Я вже закінчив… От бачиш — п’ять конвертів надпишу, і все, — винувато виправдувався Давидов. — І більше не сидітиму. Це треба було неодмінно зробити… Іди спати, маленька, я зараз ляжу.
Давидов надписав останнього конверта й погасив лампу. Бліде світло і прохолодне ранкове повітря заповнили кімнату байдужою ясністю.
Давидов подивився на небо, потер лоба. Раптом завдання розшукати хоч будь-які сліди зоряних прихідців у гірських улоговинах Середньої Азії, яке він поставив перед собою, здалося йому з усіх поглядів безнадійно трудним.
Насправді, якщо порівняно часто знаходять рештки викопних тварин, то це тому, що мільярди їх жили на поверхні Землі і багато решток неминуче попадало в такі умови, за яких вони збереглись і скам’яніли. Та прихідців з чужого світу не могло бути багато. Навіть якщо сліди чужинців десь збереглися, то знайти їх у величезних масах відкладів, у тисячах кубічних кілометрів гірських порід можна тільки під час розкопок неймовірно великого масштабу. Тисячі людей повинні передивитись тисячі кубометрів породи, сотні потужних екскаваторів — зняти горішні верстви. Нісенітниця! Жодна країна світу, хоч би яка багата, не може витрачати мільярди карбованців на розкопки такого масштабу. А звичайні палеонтологічні розкопки, навіть найбільші, коли розривають площі в триста-чотириста квадратних метрів, — це краплина в морі, дрібниця для такого завдання. Імовірність, що дорівнює нулю!
Істина, гола й нещадна, змусила Давидова схилити втомлену голову. Його намагання здалися йому сміховинними, плани — безнадійними.
Шатров мав рацію, велику рацію, коли зважував своїм ясним розумом усю непридатність засобів, що були в їхньому розпорядженні.
«Лихо та й годі! — засмучено думав Давидов. — Не заснеш тепер зовсім: замучать кляті сумніви. Що б його ще зробити, чим розважитись? Еге, я ще не переглянув листа, якого передав Кольцов.
Професор дістав з портфеля листа відомого геолога, що працював у Казахській Академії наук. Той писав до інституту про те, що цього року розпочинають грандіозні роботи в кількох чималих гірських улоговинах Тянь-Шаню — народне будівництво цілої мережі великих каналів та гідроелектростанцій. Два з цих будівництв — до речі, найбільші: номер два — в пониззі річки Чу та номер п’ять — у зоні Каркаринської улоговини — піднімуть горішні крейдяні відклади, де, як відомо, є великі скупчення динозаврових кісток. Тож треба організувати постійне спостереження палеонтологів під час земляних робіт. Треба порозумітися з Держпланом і після того координувати дії безпосередньо з начальниками будівництв…
З кожним рядком листа відступала безнадійність, що сповнювала душу Давидова. Він збагнув — на допомогу прийшов щасливий випадок. Інтереси його науки збіглися з виробничими інтересами країни, і тепер розкопки буде здійснено в таких масштабах, які навіть не снилися жодному вченому! Здається, є надія перевірити дивовижну знахідку Тао Лі і, коли знову поталанить, подарувати людству яскравий доказ того, що воно не самотнє у Всесвіті…
Сонце, свіже та яскраве, вставало над містом, хмари здавалися смугами бузкової піни на прозорій золотій воді. Місто прокидалося, і гамір його линув до кімнати.
Давидов підвівся, жадібно вдихнув кілька разів свіжого повітря, запнув портьєру й почав роздягатися.
Шатров зім’яв і кинув у кошик щойно закінчений малюнок черепа. Потім витяг із купи книжок на столі брошуру і замислився, не розгортаючи її.
Важка путь — путь нових пошуків! Коли-не-коли — зліт думки, наче казково легкі стрибки над безоднями грубих помилок. І весь час плентатися крутими схилами, повільно підійматися під важким тягарем фактів, які затримують, тягнуть назад, униз… Нічого! Поставлене завдання велике і важливе. А ті, хто був тут сімдесят мільйонів років тому? Безстрашна воля й розум людини не злякалися навіть грізних міжзоряних просторів. Ті, невідомі, зуміли перебратися з одного корабля на інший в той час, коли вони на величезних швидкостях розходились один з одним у світовому океані. Не злякалися того, що кожна секунда віддаляла їх на сотні кілометрів од рідної планети. І, виконавши певне завдання, зуміли повернутися чи, може, незабаром загинули, бо ті великі зміни, які розумна праця лишає після себе в природі, не проминули б повз нашу увагу, коли ми тепер, сімдесят мільйонів років по тому, вивчаємо свою планету.
Якщо ми досі не виявили цих змін, то прихідці були на Землі дуже короткий час. Незнані гості незнаного світу!
Гаразд! Він міркуватиме далі над своєю частиною завдання, шукатиме можливу подобу людей інших
