— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.
— Точнісінько, як у сороковому! — повеселішав Шатров. — Знову забули з’їсти! Попаде?
Давидов зайшовся реготом:
— Попаде, якщо додому принесу. Будь ласка, допоможіть, «як у сороковому».
— Та ми його зараз! — Шатров простягнув руку. — Ок!
— Ну, звичайно, і «ок» цей, як колись! Дуже приємно чути!.. Слухайте, Олексо Петровичу, ходімо в музей, покажу цікаві новини… Є для вас робота. Таких звірів викопали!..
— Ні, Ілле Андрійовичу, у мене дуже важливе діло. Треба добряче нам помізкувати, потрібна ваша голова. Вона працює добре, без промаху.
— Цікаво! — Давидов провів пальцем по останньому рядку рукопису і склав списані аркуші. — До речі, листа вашого отримав тиждень тому і ще не зібрався відповісти. Не схвалюю…
— Не схвалюєте моїх скарг? Життєва мить важка! — трохи зніяковів Шатров. — Я запозичив у вас одну філософську ідею, яка часто мені допомагає. Та, щоб застосовувати її, треба мати певну силу духу. А буває, що ослабнеш…
— Яку там ідею? — здивовано спитав Давидов.
— її можна висловити одним-єдиним магічним словом «ніщо». Мені так часто бракувало вашого «ніщо» у воєнні роки…
Давидов зареготав і, віддихавшись, ледве вимовив:
— Саме «ніщо»! Будемо працювати далі. Воно, звісно, буває важко. Наука наша дуже морочлива — тут і розкопки, і величезні колекції, і складна обробка, а працівників надто мало. Доводиться непродуктивно витрачати час на дрібниці… Проте у вас же була важлива розмова, а я відхилився.
— Розмова буде незвичайна. У мене в руках— неймовірне, таке неймовірне, що я нікому, крім вас, не наважився б сказати про нього.
Настала черга й Давидову виказати нетерпіння. Шатров хитро усміхнувся, як тоді, коли входив до кабінету, і, розгорнувши свій пакунок, вийняв із нього велику кубічну коробку з жовтого картону, оздоблену китайськими ієрогліфами і поштовими штемпелями.
— Чи пам’ятаєте Тао Лі, Іллє Андрійовичу?
— Аякже! Де молодий китайський палеонтолог, дуже був здібний. Убитий тисяча дев’ятсот сорокового року фашистськими бандитами, коли повертався з експедиції. Загинув за вільний Китай.
— Цілком правильно. Я описав деякі його матеріали, листувався з ним. Він збирався приїхати до нас… Так ми й не зустрілися! — зітхнув Шатров. — Коротше кажучи, із своєї останньої експедиції він прислав мені пакунок з надзвичайно цікавою річчю. Ось цей пакунок, на столі. В ньому була коротенька записка з обіцянкою детального листа, написати якого йому не пощастило. Його вбито в Сичуані, дорогою в Чунцін.
— А де він був в експедиції? — спитав Давидов.
— У провінції Сікан.
— Ого! Далеко забрався!.. Стривайте — це гірський вузол на східному кінці Гімалайської дуги, між нею і Сичуанськими горами… Таж знаменитий Кам, куди прагнув Пржевальський, — це теж там!
Шатров схвально глянув на друга:
— У географії з вами, далебі, не позмагаєшся! Я тільки з картою в руках розібрався. Кам — це північно-західна частина Сікану, і, між іншим, Тао Лі провадив дослідження саме в Камі, на його сході, в районі Ень-Да.
— Зрозуміло, зрозуміло. Показуйте, що у вас таке. Звідти можна чекати чого завгодно!
Шатров вийняв з коробки щось загорнене в кілька шарів тонкого паперу, розгорнув і подав Давидову уламок твердої викопної кістки, на перший погляд, позбавленої будь-якої форми.
Давидов покрутив разів зо два важкий світло-сірий шматок і сказав:
— Уламок потиличної частини черепа великого хижого динозавра.[8] Що ж тут такого дивного?
Шатров мовчав. Давидов іще раз оглянув кістку і раптом щось невиразно вигукнув. Поклавши уламок на стіл, він похапцем узяв із жовтої полірованої скриньки бінокулярну лупу, висунув плече штатива, прикріпив тубус. Широка професорова спина зігнулася над приладом, він припав очима до подвійного окуляра, сунув під лупу свої великі руки із затиснутою в них кісткою динозавра. Деякий час у кабінеті панувало мовчання. Шатров черкнув сірником. Давидов підвів од бінокуляра розширені з подиву очі:
— Неймовірно! Не можу знайти пояснення! Череп пробито наскрізь у самій товщі кістки. Отвір такий вузький, що його не могли пробити ріг чи зуб якоїсь тварини. Коли б це була хвороба — некроз, костоїда, — тоді краї мали б сліди хворобливих змін. Ні, цей отвір пробито! Пробито в живій кістці! Безперечно! Обидві черепні стінки. Наскрізь, наче кулею. Еге ж, якби це не було нісенітницею, я сказав би, що кулею… Проте ні, отвір не круглий — це овальна вузенька щілина, наче вирізана, яку вже згодом, у процесі скам’яніння кістки, заповнила крихка порода. — Давидов відсунув штатив бінокуляра. — А що досі я був не схильний до марення і безперечно тверезий, то можу тільки сказати — дивний випадок! Незбагненний випадок!
Він холодно глянув на Шатрова. Той вийняв із коробки другий пакунок, знову зашарудів папером.
— Я не можу сперечатися з вами, — поволі сказав Шатров, — це справді випадок, і коли гарненько подумати, то можна знайти йому навіть не одне пояснення. Та другий такий же випадок примусить вас полишити сумнів. Ось він, другий випадок! Ок!
На стіл перед Давидовим лягла друга кістка — плеската, з поламаними краями.
Давидов, певно, дуже глибоко затягся цигаркою, почервонів і закашлявся.
— Уламок лівої лопатки хижого динозавра, — говорив Шатров, схиляючись над приятелевим плечем, — але не тієї тварини, якій належав череп. Це старіший і більший індивід…
Давидов кивнув головою, не відриваючи погляду від маленького овального отвору в кістяній платівці — уламку лопатки могутнього ящера.
— Те ж саме, те ж саме! — схвильовано шепотів він, мацаючи пальцем краї загадкового отвору.
— Тепер записка Тао Лі, — методично вів далі Шатров, приховуючи переможну радість.
Він уже пережив це приголомшливе відкриття, і йому було легше зберігати спокій.
Замість плавної нашої мови в кабінеті залунали уривчасті англійські слова. Шатров повільно прочитав коротеньке повідомлення загиблого вченого:
— «…
Шатров замовк.
— Усе? — нетерпляче спитав Давидов.
— Усе. Коротко настільки, наскільки велике значення його знахідки.
— Стривайте, Олексо Петровичу, дайте отямитись… Це якийсь сон! Сядьмо спокійно і обміркуймо, а то у мене в голові запаморочилося — очманів.
