Бєльський взявся бути провідником Шатрова по тих частинах неба, про які згадувалось у Вік-торовому рукописі.
Приміщення великого телескопа швидше нагадувало цех чималого заводу, ніж наукову лабораторію. Байдужий до техніки Шатров не розумівся на складних металевих конструкціях, і йому спало на думку, що його друг, професор Давидов, який кохався в машинах, куди краще оцінив би все бачене.
У цій круглій башті було кілька пультів з електричними приладами. Помічник Бєльського впевнено і спритно орудував різними рубильниками та кнопками. Глухо заревли великі електродвигуни, башта повернулася, масивний телескоп, схожий на гармату з ажурними стінками, нахилився нижче до обрію. Далі двигуни вже не ревли, а тоненько вили. Рух телескопа став майже непомітний. Бєльський запросив Шатрова піднятися легенькою дюралевою драбиною нагору. На площадці стояло зручне крісло, пригвинчене до помосту і таке широке, що в ньому могли вміститися обоє вчених. Поруч — столик з якимись приладами. Бєльський висунув назад, до себе, металеву штангу з двома бінокулярами на кінцях, схожими на ті, що ними завжди користувався у 1 своїй лабораторії Шатров.
— Прилад для одночасного подвійного спостереження, — пояснив Бєльський. — Ми обидва дивитимемось на одне й те саме зображення в телескопі.
— Я знаю. Такі прилади застосовують і в нас, біологів, — відповів Шатров.
— Ми тепер рідко вдаємося до візуального спостереження, — вів далі Бєльський, — око швидко стомлюється і не утримує того, що побачило. Вся сучасна астрономічна робота провадиться на фотознімках, а надто зоряна астрономія, якою ви цікавитесь… Ну, ви хотіли подивитися для початку на яку-небудь зірку. Ось вам гарна подвійна зірка — голуба й жовта — в сузір’ї Лебедя. Регулюйте для своїх очей так, як звичайно… А втім, стривайте. Я краще зовсім вимкну світло — нехай ваші очі звикнуть…
Шатров припав до об’єктивів бінокуляра, вміло й швидко відрегулював їх. У центрі чорного кола яскраво сяяли дві зірки, дуже близькі одна до одної. Шатров одразу зрозумів, що телескоп неспроможний збільшити зірки, як збільшував планети чи Місяць, — надто великі відстані пролягли од них до Землі. У телескопі зірки стають яскравішими, виразнішими, бо він збирає й концентрує їхні промені. Тому в телескоп видно мільйони слабких зірок, цілком неприступних неозброєному окові.
Перед Шатровим, у глибокій чорній пітьмі, горіли два маленьких яскравих вогники гарного жовтого й голубого кольору, незрівнянно яскравіші за найкоштовніше каміння. Ці крихітні світні цятки створювали зовсім своєрідне відчуття найчистішого світла й водночас безмежної віддаленості; вони сяяли з глибоченної безодні пітьми, пронизаної їхніми променями. Шатров довго не міг одвести очей від тих вогників далеких світів, та Бєльський, який ліниво розсівся в кріслі, заквапив його:
— Продовжимо наш огляд. Не скоро ще випаде така чудова ніч, та й телескоп не буде вільний. Ви хотіли подивитися центр нашої Галактики,[1]ту «вісь», навколо якої обертається її «зоряне колесо»?
Знову завили мотори. Шатров відчув, як рухається площадка. У бінокулярі затанцював рій тьмяних вогників. Бєльський уповільнив рух телескопа. Величезна машина рухалася непомітно й беззвучно, а перед очима Шатрова повільно пропливали ділянки Чумацького Шляху в зоні сузір’їв Стрільця та Змієносця.
Короткі пояснення Бєльського допомагали Шатрову швидко орієнтуватись і розуміти те, що бачив.
Зоряний туман Чумацького Шляху, що тьмяно світився в телескопі, розсипався незліченним роєм вогників. Цей рій згущався у велику хмару, видовжену й перетяту двома темними смугами. Де-не-де яскраво горіли, наче випинаючись із глибин світового простору, окремі зірки, ближчі до Землі.
Бєльський зупинив телескоп і підвищив збільшення окуляра. Тепер у полі зору була майже вся зоряна хмара — щільна світна маса, в якій не можна було виявити окремих зірок. Навколо неї то густіше, то рідше юрмилися мільйони зірок. Побачивши цю безліч світів, що не поступалися розмірами та яскравістю нашому Сонцеві, Шатров відчув якесь невиразне пригнічення.
— У цьому напрямку центр Галактики, — пояснив Бєльський, — на відстані тридцяти тисяч світлових років.[2]Саме центра ми не бачимо. Тільки нещодавно в інфрачервоних променях пощастило сфотографувати розпливчастий, невиразний контур цього ядра. Ось тут, праворуч, — чорна пляма страхітливих розмірів: ця маса темної матерії затуляє центр Галактики. Та навколо неї обертаються всі її зірки, навколо неї мчить і Сонце із швидкістю двохсот п’ятдесяти кілометрів на секунду. Коли б не було темної завіси, Чумацький Шлях був би тут незрівнянно яскравіший, і наше нічне небо здавалося б не чорним, а попелястим… Поїхали далі…
У телескопі в зоряних роях виникли чорні галявини, що простягались на мільйони кілометрів.
— Це хмари темного пилу й уламкової матерії, — пояснив Бєльський. — Окремі зірки просвічують крізь них своїм інфрачервоним промінням, як це виявили, сфотографувавши на спеціальні пластинки… А є ще безліч зірок, що зовсім не світяться. Ми дізнаємося про існування лише найближчих таких зірок завдяки радіохвилям, що вони випромінюють, — тож і звемо їх «радіозірками»…
Шатрова вразила одна велика туманність. Схожа на пасмо яскравого світного диму, посічена глибочезними чорними безоднями, вона висла в просторі, наче розкуйовджена вихором хмара. Вгорі та праворуч од неї про-стяглись тьмяні сірі клапті, що зникали там, у бездонних міжзоряних проваллях. Моторошно було уявити величезні розміри цієї хмари пилової матерії, яка відбивала світло далеких зірок. У будь-якій чорній її безодні безслідно потонула б уся наша Сонячна система.
— Зазирнімо тепер за межі нашої Галактики, — сказав Бєльський.
У полі зору перед Шатровим постала глибока пітьма. Тільки зрідка виникали в незмірній глибині ледве помітні світні цятки, такі тьмяні, що їхнє світло одразу вмирало в очах, майже не викликаючи зорового відчуття.
— Це те, що відділяє нашу Галактику від інших зоряних островів. А тепер ви бачите подібні до нашої Галактики зоряні світи, надзвичайно віддалені від нас. Тут, у напрямку до сузір’я Пегаса, відкриваються перед нами найглибші з відомих ділянок простору. Зараз ми оглянемо найближчу до нас галактику, схожу і розмірами й формою на нашу велетенську зоряну систему. її складають міріади окремих зірок різної величини та яскравості, вона має такі ж хмари темної матерії, таку ж смугу цієї матерії, що стелеться в екваторіальній площині, і так само оточена кулястими зоряними скупченнями. Це так звана туманність М-31 у сузір’ї Андромеди. Вона навскіс нахилена до нас, тож ми бачимо її почасти з ребра, почасти з площини…
Шатров побачив видовжену овальну хмару, що ледь світилася. Коли він придивився, то почав розпізнавати світні спіральні смуги, поділені чорними проміжками.
У центрі туманності видно було найщільнішу світну масу зірок, що злилися в одне ціле на колосальній відстані. Од неї відходили ледве помітні спіральні вирости. Навколо цієї щільної маси, відокремлені темними кільцями, йшли смуги більш розріджені і тьмяні, а з самого краю, надто біля нижньої межі поля зору, кільцеві смуги розривалися на кілька закруглених плямок.
— Дивіться! Дивіться! Вам, як палеонтологові, це має бути особливо цікаво. Адже світло, що саме зараз попадає нам в очі, покинуло свою галактику півтора мільйона років тому. Ще й людини на Землі не було!
— І це найближча до нас галактика? — здивувався Шатров.
— А звісно! Ми знаємо вже галактики, розташовані на відстані сотень мільярдів світлових років. Мільярди років мчить світло із швидкістю десять трильйонів кілометрів на рік. Ви бачили такі галактики в
