Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Празнувать Празник Новий Год.
* Празник цей празнувать Первого Марта, а гулять, наче на Майські Вихідні.
* Так само вихідний.
* Тобто, на роботу не ходи, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру, а не так ото, як другим разом буяните, шо аж усе кругом попалите, а потім розгрібай.
* Оцей Празник Новий Год празнувать так: зрубать у лісі деревце лапатеньке, тільки шоб у хату влізло, а хто схоче, хоч би й на подвір’ї став. Устромить теє деревце у підлогу, чи куди прийдецця, шоб не впало, а на гілля всього-всього понавішувать, шо в кого є. Можна нитки сучені, фарбовані, чи ні, можна горіхи, каганці чи шось таке, чого не жалко, шо в хаті завалялося, бо всяке барахло завжди по кутках валяється, бува й згодиться. Міцніше тільки поприв’язуйте, шоб на голову не впало, самі знаєте.
* Свічки теж позасвічуйте, шоб видно було та весело.
* Всякої вкуснятини наваріть-напечіть, не жалійте, все’дно скоро весна, у лісі всього-всього понавиросте.
* Гостей запросіть, сусідів, родичів, всіх пригощайте, нічого не жалійте, не об’їдять, бо самі теж їсти будете.
* На сопілках грайте, в кого руки стоять, у горщики калатайте, а в кого ноги в порядку – можна й навприсядки піти.
* На себе одіж гарну понадівайте, розфуфиртеся, у волосся теж чого попало понатикайте.
* Може кому помитися охота, так я звелю Бані відкрить у днівне врем’я, пожалуста, заходь та мийся, тільки дрова свої приносьте, бо на вас не напасешся.
* Інтересно буде ось побачите.
Каблуков
Бенедикт переписав Указ чотири рази, оддав бересту Оленьці, шоб та буквиці гарненько прикрасила, – плетеними стрічками, пташечками, квіточками, позаяк діло сурйозне, або ж, як Шакал виразився, судьбаносне, – і аж просвітлів та зрадів. І остальні голубчики, які в хаті працювали, теж просвітліли та аж наче розпрямилися. Та хіба ж тут не зрадієш: весна вже скоро! Весна! Хто ж її не любить! Навіть геть занепалий, паршивий голубчик весною чепуриться, лагіднішає, на шось там своє сподівається.
Оце пролежиш цілу зиму на печі, у кіптяві та лушпинні, та не знявши личаків; та не мившись, не чесавшись, – вже й нога од лепу все одно як валянок, – хоч сам дивися, хоч людям показуй; вже й борода звалялася, вся у ковтунах – хоч мишаків розводь; вже й оченята геть позакисали, – хоч пальцями розкривай і притримуй, бо закриються, – а прийде весна, вилізе такий уранці, навесні, з хати, до вітру, абошо, – і раптом як повіє легковій тепленький-духмяненький, наче десь за рогом квіти пронесли, наче дівчина якась зітхнула, наче хтось невидимий ходить і біля твоєї хвіртки зупинився, а сам із гостинцями, – і стоїть занехаяний дядько, і заціпенів, і отако – наче й слухає, і наче й не вірить: та невже, мовляв?.. Невже?.. Стоїть, очі оскляніли, борода дзвенить, як ржавля на вітру, як дзвіночки малесенькі; рота роззявив, а закрити забув; як узявся за штани, та так і закляк, і вже попід ногами на снігу два чорних кола порозтавали, і вже птиця-блядуниця йому на голову нагидила, а він стоїть, безгрішний, першим вітром омитий, на золотому сонечку, а тіні ж, гля, які сині, а бурульки ж вогнем горять і навперебій скапують: кап-кап! кап-кап! терень- терень! – стоїть він, аж поки сусід чи товариш по роботі, мимо йдучи, до нього не озветься: «А чо’ це ти там стовбичиш, Едуварде, як жердину проковтнув?» – і засміється отак по-харошому, по-доброму, по-весняному.
Перве Марта – це вже зовсім скоро. Це вже, як-то кажуть, на носі. Звичайно, по ночах іще мороз лютує, ще дожидай метелиці, ще не раз, не два доведеться розгрібати сніг, наново протоптувати стежку до хати, а то й проїзні дороги розчищати лопатами, якшо припаде черга на дорожню повинність, – а все одно трошки легше, вже, мабуть, і по всьому, вже й дні, здається, наче довші.
Оце правильно. Так воно і є. Теперечки треба деревце у лісі підшукать, як Федір Кузьмич, слава йому, наказав і обмотать, чим у кого завалялося. В обідню перерву голубчики поставали купкою, та й обсуждають: чим же воно. Непокояться.
Сирітка Ксюня міркує:
– У мене два горіхи та ниток аршин десь п’ять у схованці заховані.
Костянтин Леонтич мріє:
– А я понавирізую з берести фестонів і кружалець та зроблю симетричні гірлянди.
Варвара Лукинишна:
– А я так бачу: на верхівку – каганець, а до самого низу все намисто, намисто спіралями.
– А з чого ж намисто?
– Ну, як це з чого... ну, можна бубочок глиняних наліпить – і на нитку.
– Глиняних?.. Узимку?..
Посміялись трошки.
