супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.
– Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром’ятні ремінці, може у вас шось є.
Та де там воно є. Самі мишаків їмо. «Мишаки - наша апора», так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.
Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі – ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.
Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі – острів, а на острові – терем, а у тому теремі – золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете – то й світові кінець.
Наші слухали-слухали, а потім:
– А шо воно, мовляв, за слова за такі: «золотий» та «срібний»?
А вони:
– «Золотий» – то наче вогонь, а «срібний» – наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.
Наші:
– А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.
А чеченці:
– Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба – блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється – зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде – плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі – то тієї риби луска.
Наші:
– А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?
Баба каже:
– Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.
Але дід головою похитав і каже:
– Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, – каже, – один перехожий роз’ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню- ю-юсінькі ж, – от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб’ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.
Наші голубчики йому:
– Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?
– Ой, перестрівав! – каже чеченець. – Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили – ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.
– Як це – сам? – сторопіли наші.
– А отак! – вихваляється чужинець. – Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся – ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся – знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! – а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто – руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах – долоні. І він тими долонями – отако, отако – по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа- тяпа, тяпа-тяпа... Ой, як я тікав!.. Не пам’ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.
А діточки, які слухали, просять:
– Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.
Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:
– Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов’язав, на воду пустив, – а річка в нас бистра, широка, – сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.
– Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! – кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.
– Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам’яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.
– Ну, це вже... – йому наші, – Це вже ви, діду, вбрехалися.
– Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!
