Кись

писцы». Батько його в дроворуби зманювали, матінка в писці пхали, сам він мріяв, як пройде коли-небудь вулицею, такий весь із себе набундючений, бороду задерши, вогняного горшка за собою на мотузці тягнутиме, – тільки іскри з дірок сиплються. От роботка неважка: набрав жару в Старшого Істопника, Нікіти Іванича, додому допер, у печі розпалив, а потім сідай та у віконце позіхай: неодмінно постукається сусідський голубчик, а бува, аж з Глухого Кінця, з дальнього кутка придибає:

– Па-а-не Істопник, Бенеди-икте Ка-арпичу, пози-ичте вогню! Жінка, дурепа, зазівалася, а у печі візьми, та й згасни. А ми саме оладочки пекли, шо ти будеш дєлать...

Набурмосишся отако, закрекчеш наче спросоння, одірвеш знехотя дупу од лежанки, чи од тубарету, потягнешся отак солоденько, – патягу-у-усі! – голову почухаєш, сплюнеш, та й незадоволеним прикидаєшся:

– От без кінця у вас таке! Мудили горохові... За вогнем не дивляться... На всіх, голубчику, і жару не напасешся! За вогнем – знаєш, аж куди нада ходить?.. А-а-а-а, ото-о-ж... а ноги, либонь, не казьонні. От народ, от народ... Хто інший плюнув би, зарікся з вами зв’язувацця... Ходють і ходють. Самі не знають, чого ходють... Ну, чого тобі? Вогню?

Запитуєш отако, наче сам не бачиш, чого йому треба, і дивишся похмуро, і пащеку на сторону кривиш, наче зранку в роті завонялося, чи наче тебе от-от виверне. А все це по роботі. Должность у тебе, у служивого, така. Голубчик знов заскиглить:

– Бенеди-икте Ка-а-арпичу, засту-у-упничку, ой, ви-и-и-ируч, рідне-е-есенький. Так уже дякуватиму... Так уже дякуватиму... Та чо’ ж це я... у мене ж оладочки гаряченькі... десь тут із собою були… охололи трошки... вибачай...

Отеперечки треба буркнути собі під ніс: «Ола-а-дочки...», але, Боже збав, самому не брать – голубчик все знає, він сам тишком-нишком все, шо треба, у куточок покладе, а ти все: «ола-а-адочки...», – сердито так, але не пережимаючи. Шоб голос отако нижче, нижче, і на бурчання перейшов. А сам повагом, з відтяжечкою, совочком жару загребеш і, через плече, голубчикові: «Горщика хоч приніс?...» – «Аякже, аякже, заступничку, ой, виручив, ріднесенький...» – та скількись там йому й одсиплеш. Якшо отак, по- государственому, до роботи ставитимешся, тут тобі й од людей пошана – бач, які в нас пан Істопник строгий! – казатимуть, ще й сурпризи од людей не вибуватимуть. Тільки двері за голубчиком закриються, отак крадькома зирк! у віконце: чи вже пішов?.. і до клуночка. Ану, шо ж він там приніс. Мо’ й справді оладочків. Може, сала. Яйце печене. Хто бідніший – просто ржавлі нарве. Теж згодиться.

Ех-х-х, мрії солоденькі!.. А вийшло так, як матінка схотіли. Затялися: три поколения ЕНЬТИЛИГЕНЦИИ в роду была, не допущу прерывать ТРОДИЦИЮ. Ех-х-х, матінко!!! І до Нікіти Іванича пошушукатися бігали, і до хати його за рукава притягували, шоб удвох на батька насідать, і руками батькові перед носом вимахували. Бува, й до вереску доходило. Батько й плюнули: та ооййй... та чорти вас бери, та хай вам... та робіть шо хочете... Але потім не кайтеся.

Тож і вийшло по матінкиному. Вивчив Бенедикт азбуку, або ж, по-научному, алфавіт, напам’ять, – а воно ж неважко: А, Бе, Ве, Ге, Де, Є, можна Йо, Же, Зе, І, Й, Ке, Ле, Ме, Не, О, Пе, Ре, Се, Те, У, Фе, Хе, Це, Че, Ше, Ще, Ъ, Ь, Е, Ю, Я, – а ще, звичайно, наука кожній букві научну назву дає: «люди», чи там «живете», чи там «черв». І ходить тепер Бенедикт у Робочу Хату працювать. Теж робота непогана. Прийдеш зранку, – а там уже натоплено, свічки з мишачого сала засвічені, сміття виметене, – красота. Видадуть йому берестяні книжечки, видадуть сувій, звідки списувать, помітять: од сих до сих, – і сиди собі у теплі, переписуй. Тільки місце для картиночок залишай. А картиночки потім Оленька-голубонька своєю білою руцею наведе: курочку намалює, чи там кущика. Не так, шоб уже сильно схоже, а все одно приємно подивитись.

А списує Бенедикт оте, шо Федір Кузьмич, слава йому, настрочив: скаски, чи може паученія, а ще стіхи. Такі ж у Федіра Кузьмича, слава йому, стіхи хароші, аж часом рука затремтить, очі затуманяться і весь наче раптом ослабнеш і кудись попливеш, чи наче грудка посередь горла стане і ковтнути ніяк. Є стіхи ясні, кожне слово понятне, а є й такі, шо тільки головою похитаєш. Оце нещодавно Бенедикт списував:

Ґорниє вєршини
Спят ва тьмє начной;
Тіхіє даліни
Полни свєжей мґлой;
Нє пиліт дароґа,
Нє дражат лісти...
Падажді нємноґа,
Атдахньош і ти.

Тут усе й дурному ясно. А оці:

Бєссонніца. Гомер. Туґіє паруса.
Я спісак караблєй прачьол да сєрєдіни:
Сєй длінний вивадак, сєй поєзд журавліний,
Што над Елладаю каґда-та паднялса...

– отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:

Нард, алой і кіннамон
Блаґавонієм баґати:
Ліш павєйєт аквілон,
І закаплют арамати.

Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. «Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди», – так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна- скільки роботи.

Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде – карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого – то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть