чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, – і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач – каганцями…
А у тих, хто після Взриву народився, Паслєцтвія інші, – всякі. В кого руки наче борошном зеленим припорошені, наче він у хлібеді рився, в кого зябра, в кого півнячий гребінець, в кого ще шось. А бува, шо й нема ніяких Паслєцтвій, хіба шо на старість ячмені аж пообсідають тобі очі, чи на непоказаному місці борода надумає рости, ще й до самих до колін. Чи на колінах ніздрі вискочать.
Бенедикт другим разом допитувався у матінки: чого та чого був Взрив? Та вони й самі до пуття не знали. Мовляв, люди гралися і догралися с АРУЖИЄМ. Мовляв, «
– І на чорта ото старе споминать! Як живемо, так і живемо! Не нами заведено!
Матінка одразу:
–
Батько їх за волосся. Матінка у вереск, сусідів гукають, а сусіди – ані пари з вуст: все гаразд, чоловік жінку воспитує. Нема чого мішацця. Бита посуда дві небитих переживе. А чого батько на матінку весь час сердились: а того, шо матінка, бач, молода та молода, а батько геть уже викришились; накульгувать стали і в очах, кажуть, наче темна вода коливається.
Матінка:
А батько:
– Я тобі оце як всиплю зараз: «абразаваніє»! Я таки зіб’ю з тебе пиху! Сина собачим ім'ям назвала, на всю слободу осоромила!
І таке піде срамословіє, такі попрікання, – поки бороду собі не заплюють, не угамуються. Крутенькі були тятінька. А заморяться сваритись – націдять повний глечик бражки та й уп’ються до безтями. А матінка волосся прилижуть, подолом утруться, візьмуть Бенедикта за руцю та й поведуть його на високого пагорба коло річки; там, – він уже знав, – матінка хтозна-коли, ще до Взриву, жили. Тоді на тому місці п’ятиярусна матінкина хата стояла, а матінка казали, шо навіть вищі хороми бували, пальців не вистачить яруси перелічити; так це шо: скидай валянки та по ногах лічи? – Бенедикт тоді тільки вчився рахувати. На камінцях лічити ще йому зарано було. А нещодавно, чули, Федір Кузьмич, слава йому, рахункові прутики винайшов. Кажуть, буцімто горішки просвердлиш, на палички нанижеш і справа наліво перекидаєш. І такий, кажуть, швидкий підрахунок піде, шо аж ну! Тільки самочинно рахівницю майструвать не смій, а кому треба, – приходь базарного дня на базарь, заплати скільки положено, – полотном беруть, мишаками, – і рахуй, скільки тобі влізе. Ходить така чутка; а чи правда воно, чи ні, – хтозна.
...Отож матінка на пагорба піднімуться, на камінчика присядуть, плачуть-заливаються, гіркими сльозами умиваються, то падруженєк своїх згадають, красних дєвушек, то їм тії МОҐОЗІНИ прецтавляться.
А зветься наше місто, рідна сторона, – Федір-Кузьмічськ, а до того, матінка казали, звався Іван- Парфір’їчськ, а ще до того – Сірьгей-Сірьгеїчськ, а ще раніше ім’я йому було Южниє Склади, а зовсім бозна- коли – Масква.
Батько привчили Бенедикта іще змалечку до всякої роботи. Кам’яну сокиру змайструвать, – чи то забавка. А він може. Зруб хатній – сам і зрубає, сам і поставить, хочеш – в кут, хочеш – в лапу, по-всякому. Піч змурує. Баню нашвидку збудує. Щоправда, батько митись не любили. Мовляв, живе ведмідь і не вмиваючись. А Бенедиктові подобалось. Залізе в баню, у тепле нутро, хлюпне на каміння яєчного квасу, шоб аж запахтіло, розпарить глелевого віника і давай себе по боках вилупцьовувать!
Вміє Бенедикт і кушнірувать, і сиром’ятні ремінці з зайця різать, і шапки шить – на все хист має. А того зайця ще спробуй упіймай. Ті-ільки ти у нього камінцем гарненько націлився, а він раптом пурх! – і полетів. Тож усе більше з мишачих шкурок одежину кроїмо, а воно не так, шоб уже й зручно. Та звісно: з великого викроїш, а з малого й зубами не натягнеш.
Короче, все може по хазяйству. А як же інакше? Федір Кузьмич, слава йому, об’явив: «Хазяйство – діло рук кажного, розгрібай сам». Бенедиктів батько до самого скону дроворубом були, і Бенедикта думали до тої роботи пристроїть. А Бенедикт хотів Істопником буть. Так уже воно йому впало в око. Істопнику, бач, – честь і пошана, кожен шапку знімає, а той, як мимо пройде – такий гордий, шо й не поздоровкається.
Та й справді: куди ж без вогню? Вогонь нагодує, вогонь напуває, вогонь зігріває, вогонь заспіває. Як помре вогонь, – і нам на лави лягати, очі камінчиками закривати. А кажуть, було, шо й не знали вогню. Як же тоді жили? А так і жили: повзали у пітьмі, як оті червирі сліпі. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому. Ой, слава йому! Пропали б ми без Федіра Кузьмича, далебі, пропали! Бо то ж він усе кругом побудував-облаштував, він ясною своєю голівонькою за нас переживає, думу думає! Високо піднісся терем Федіра Кузьмича, сонце затуляє маківкою. Ні день, ні ніч не спить Федір Кузьмич, все по світлиці походжає, кучеряву бороду погладжує та за нас, голубчиків, переживає: чи ми ситі, чи ми п’яні, чи не сталося нам прикрості якоїсь, чи може й каліцтва? Є в нас малі мурзи, а Федір Кузьмич, – слава йому, – Найбільший Мурза, довгої йому жизні. Хто сани видумав? Федір Кузьмич. Хто колесо з дерева майструвать здогадався? Федір Кузьмич. Навчив нас кам’яні горщики робить, мишаків ловить та борщ варить. Навчив рахувать і писать, букви дав великі та малі, навчив бересту рвать, книжечки зшивать, з болотяної ржавлі чорнило варить, а шоб писать, розщеплювати палички і в теє чорнило вмочать. Навчив нас човни майструвать, з колод довбать та на воду пускать, навчив на ведмедя з рогатиною ходить, з ведмедя міхур виймать, той міхур на кілках розтягувать і цією плівою вікна закривать, шоб світла з віконця і взимку вистачало.
А тільки шкуру та м’ясо з ведмедя собі взять не смій, бо малі мурзи тільки й дивляться. Не можна простому голубчикові ведмежу шкуру носить. Та й то зрозуміть: як же мурза без шуби в санях їздитиме? Швиденько поморозиться. А ми ногами бігаємо, нам жарко, часом так упрієш, шо й сіряка розпахнеш. Хоч бува й засверблять несерйозні думки: от би й мені сани, та ще й шубу, та ще й... Та то вже самовольство.
Ой, кортіло ж Бенедиктові в Істопники. Але матінка – прямо затялися, мовляв, – «
