Тиждень провалявся Бенедикт у лихоманці, – стид і сором. Як все одно мала дитина. Дід йому і в печі розпалив, і ватрушок напік, і кип’яточком його напував. Самі удвох усе й під’їли.
От тобі й Празник Новий Год. Пройшов-проминув, як і не було, – от шкода, прозівали! А голубчики ж, мабуть, козу водили, танцювали-хороводили, та згідно з Указом свічки палили, та ржавлю пили: після празника, як уже повелося, побільшало у містечку увєчних-калєчних. По вулиці йдеш – одразу скажеш: празник був із гульками: той на костурцях дибає, в того око вибите, чи мордяка на сторону.
Бенедикт, одужавши, журився: життя повз його промайнуло, по губах мазнуло, – отак завжди! Кожен раз так! Яка тільки несправедливість! Яка досада чорна! Чи ж він не готувався, чи розуму не докладав? мишаків не ловив, на харчі не міняв? Та він, щитай, два тижні жив у очікуванні світлого, радісного: гості, свічки, музика!
Бо шо в нас за жизня? – робота тяжка та мороз, та посвист вітру! Хіба ні? Коли-не-коли той празник випадає.
А він, мабуть, чи змерз, чи підвередився, чи ще шось, – мо’, з голоду охляв, чи шось несвіжого у Столовій Хаті з’їв, – хтозна? – та й звалився у лихоманці, і де ви тепер, деньки золотії?
А Нікіта Іванич каже: Бенедикт нє ВРАСТЄНІК. Ну нє, – так нє, це вже кому яке щастя. А тільки образа – аж до сліз!
А ще каже:
То й шо з того, як хтось, бува, і покалічиться? Бува й на льоду посковзнешся. І в яму впадеш, і на сук напорешся, і шось з’їси неперевіреного. А хіба од старості не мруть? Оно, навіть Прежні голубчики, – по триста років живуть, а все’дно мруть. Нові голубчики народяться.
Себе, канєшно, жаль до сліз, шо там казать. Родичів, друзів – теж жаль, але трохи менше. А чужих – якось і не жаль. Вони ж чужі. Хіба можна рівнять? Коли матінка померли, Бенедикт так плакав, так побивався, шо аж опух од плачу. А помри, – та хоч би й Анфіса Тірентівна, – хіба ж би він хоч прослізився? Боже збав! Здивувався б, розпитав би, витягнувши шию, звівши брови аж на лоба: а од чого ж померла? Шось із’їла, чи так ото? А де ховатимуть? А чи ожениться тепер Палікарп Матвєїч на якійсь другій, а чи багато од Анфіси Тірентівни добра залишилось і яке те добро? – все розпитає, аякже, бо інтересно.
Та й на поминки покличуть – теж розвага. Наїдки всякі їстимуть. У хату запросять, – зайдеш, подивишся, яка в них хата, та в якому кутку піч, та де вікно, та чи є якась прикраса, – може, в якогось умільця лава різьблена, чи може завіса, кольоровими нитками вишита, а то ще поличку повісять і книжечки поставлять. Наїсися-нап’єшся – та й по хаті походжаєш, кругом роздивляєшся, до полички підійдеш, книжечки переглянеш. Бува, й хароша попадеться, – тоді до стіни боком притулишся, ногу на ногу, в потилиці шкребеш, стоїш читаєш. Та мало там чого!..
Але самому, звісно, нема охоти помирать. Не приведи Господи! А тільки кись – то ще страшніше. Зараз-то вона наче й одступилася, мабуть, проґавила Бенедикта, – а може, то Нікіта Іванич їй слід перебив, от вона й одступилася.
А чого вона страшніша за смерть: а того, шо ти, якшо вже помер, то помер. І нема. А якшо ця тварюка тебе спортить, – так із цим ще треба жить! А як? Як вони себе бачать, як воно їм, спорченим? Шо їм там усередині відчувається? Га?..
...А мабуть-таки, шо відчувають вону тугу страшенну, жахливу, небувалу! Морок чорний-чорнісінький та як їм сльози отруйні, рідкі котяться! Як оце, бува, уві сні примариться: отак бредеш собі, бредеш, ноги волочиш, та все наліво, наліво забираєш, – і не хочеш, а йдеш, наче чогось шукаєш, та чимдалі заходиш, тим більше пропадаєш! А назад нема ходу! І наче йдеш по степах безлюдних, недобрих, а з-під снігу трава суха, та шарудить-шарудить! Весь час шарудить! А сльози все течуть-течуть, з обличчя та на коліна, з колін та на землю, шо аж голови не підняти! А якшо й підняв би – а нашо: нема там на шо дивитись! Нема там нічого!..
А як, не дай Боже, трапиться з кимось таке страшне діло, – шо його кись вип’є, жилочку пазурем роздере, – то хай би вже йому швидше померти, хай би вже йому міхур лопнув, та й по всьому. А тільки хтозна, може йому ті два, чи три дні до смерті цілим життям прецтавляються? У себе в голові, всередині, він, може, й на поля якісь ходить, і оженився, і діточок маленьких народив, і внуків дочекався, і государствену повинність якусь несе, дороги прокладає, налог платить? Всередині? А тільки все зі сльозами, з риданням душевним, із завиванням нестерпним, нелюдським, безупинним: ки-и-и-и-ись! ки-и-и-и-ись!..
Ото-ож. А то прям, каліцтво: каліцтво – то звичайне діло, око видавлять, – так і одним оком можна сонечку радіти, зуби повибивають, – так і щербатий своєму щастю всміхається, задоволений.
Але ж у Бенедикта і очі в порядку, і зуби, і руки-ноги. Тож, усе гаразд.
А от шо нудно самому, компанія потрібна – то вже друге діло. Сім’я. Жінка.
Жінка голубчикові обов’язково потрібна, – як же без жінки? По тому холостяцькому ділу Бенедикт заходив до вдови, до Марфутки: чи раз, чи два рази на тиждень, але обов’язково до Марфутки зайде. З лиця вона не така, шоб уже й гарна була. В неї, якшо правду казать, мордяка трошки на сторону, наче їй хтось по личку голоблею заїхав. І одне око геть напухло. Тілом теж не така, шоб уже й точена. На ріпу схожа. Але ж Паслєцтвій – нема: там, де треба, в неї все опукле, де не треба – впукле. Так він же ж не дивитися на неї ходив, а по холостяцькому ділу. Хто хоче дивитись, – вийди на вулицю та й дивись, аж тобі повилазить. А тут інше. Це, як Федір Кузьмич, слава йому, сочинив:
Ніякого свєта з нею не нада, навпаки: Бенедикт, як до неї прийде, одразу свічку задує, і гайда крутицця, валяцця, ще й перекидацця, по-всякому любицця. І наприсядки, і раком, і туди, і сюди, і по хаті скакать, – а Боже ж ти мій, чого тільки другим разом у голову не вступить витворяти! Оце якшо сам сидиш, думу думаєш, ложицею у борщі водиш, – ніколи по хаті не скакатимеш, на голову не ставатимеш. Якось воно по-дурному. А коли до жінки прийдеш – неодмінно. Одразу штані геть, – і жарти жартувать. Природа у жінки, або ж сказать, тіло, для жартів саме найзручніше.
Отак налюбишся, та й утомишся. А потім такий голодний, наче три роки не їв. Ну, подавай уже, шо ти
