Кись

там наварила? А вона: ах, куди, Бенедиктечку, куди ти од мене тікаєш? Хочу ще, мовляв, пофордибачити. Невгамовна жінка. Пристрасна.

– Ні, кралю, вже нафордибачились, їсти давай, вермішель давай, чогось солоненького, кваску, ржавлі, все давай. Повечеряю та вже й додому бігтиму, бо ще в печі згасне.

– Та яка там піч, дам я тобі вогню! – та й справді: і нагодує, і пиріжків з собою загорне, і жаринок у вогняний горщик насипле.

А Бенедикт другим разом їй стіхи почитає, якшо Федір Кузьмич, слава йому, шось про теє-то-як-його скласти забажав. Він, мабуть, теж по молодичках, – будь здоров, – бігає!

Гаріт пламя, нє чадіт,
Надолга ль хватіт?
Ана мєня нє щадіт, -
Тратіт мєня, тратіт.

Ух! А то ще:

Хачу бить дєрскім, хачу бить смєлим,
Хачу адєжди с тєбя сарвать!

Хочеш – то й зривай, хто тобі заважає? Бенедикт спочатку дивувався: та хто ж йому, Найбільшому Мурзі, довгої йому жизні, хоч слово упоперек скаже? Зривай. Панська воля. Але ж тепер, канєшно, як він Федіра Кузьмича, слава йому, на свої очі побачив, сподобився, – теперечки вже й сам замислився: так йому ж, куцому, до теї-то-як-її, ма’ть і не дострибнути, тож він і жаліється. Мовляв, сам не справлюся, підсоби!

А з отими стіхами одного разу прямо чортзна-шо получилося. Якось переписував Бенедикт стіхи, та такі вже растакі, такі, як-то кажуть, млосні!

Нєт, я нє даражу мятєжним наслажденьєм!

– ти ба, як Федір Кузьмич, слава йому, виразився. Бенедикт страшне, як здивувався: а з якого це … він отим не дорожить? Захворів, чи шо? Але насамкінець Федір Кузьмич, слава йому, пояснив, що він нібито схотів теє діло на новий, чудернацький манер спробувать:

Лєжиш, бєзмолствуя, нє внємля нічєму...
І разгараєшся всьо болє, болє, болє,
І дєліш, наканєц, мой пламєнь панєволє.

Бенедиктові так схотілося перевірити, шо ж там Найбільший Мурза, довгої йому жизні, понавидумував, – шо аж зробив самовольство: зайвий сувійчик для себе переписав і в рукава заховав, а потім бігом до Марфутки та оті стіхи їй і прочитав. І запропонував: а давай, мовляв, і ми отак: ти беркиць на ліжко, – і лежи колодою, нє внємля нічєму, та дивись мені! – по-чесному, як і домовились. А я на тобі розпаляцця буду, то й подивимось, шо ж воно за панські витребеньки. Гаразд? Гаразд.

На тому й порішили. А вийшло чортзна-шо. Марфутка все зробила по-чесному, як їй сказано було, – лежала мовчки, ані мур-мур, як-то кажуть, рукі па швам, пяткі умєстє, наскі врозь. Ні чіпать Бенедикта, ні лоскотать, ні кренделів усяких вироблять не стала. І замість того, шоб розгоряцця болє, болє, як отам написано, або ж там пламінь розділить, – та да-а-а-а! – так увесь вечір торба-торбою й пролежала. Та й пламеню, якшо вже правду казать, не получилося, – Бенедикт потиркав-потиркав, та й зів’яв, хтозна-чому, та й упав, та й плюнув, та й рукою махнув, шапку намацав, дверима грюкнув та й додому, та й усе. А Марфутка розсердилась, та за ним, та навздогін ньому матюків – як нагне. А він – їй. А вона – йому. Посварилися, один одному волосся повидирали, потім, тижнів через два, знов помирилися, та якесь воно вже не таке було. Не було вже того, як-то кажуть, шалу.

Ну, по тому холостяцькому ділу він і до Капіталінки заходив, і до Вєрки Кривої, і Глашка-кучеряшка його до себе заманювала, і ще багато які. Тепер, осьо, – Варвара Лукинишна набивається, можна було б і походить, але ж занадто вже страшна. Ану, як вона уся кругом пітушиною бахромою обсипана?

Але всі ці походеньки – то таке, побув та й забув. Та й з голови геть. А друге діло, як ото видіння причепиться, образ дивний, марево світле, – як оце Оленька стала Бенедиктові прецтавлятися... На лежанці валяєшся, ржавлю покурюєш, а вона – осьо вона, поряд, усміхається... Руку простягнеш – нема її! Повітря! Нема її, – та й знов вона тут. Та шо таке!

...А може, посвататись до неї, га? Посвататись, і все? Так, мовляв, і так, Оленько-рибонько, красунечко писаная, хочу на тобі оженитися! Весіллячко справимо! Будь моєю хазяєчкою! Будем жить- поживать та добра наживать!.. Шо там іще кажуть?.. Щастя та любові! Весіллячко-бенкетуваннячко! Шоб аж через вінця лилося! Чим багаті, тим і раді!

А чого! Хоч і сім’я в неї багата, – бач, у санях їздить, – хоч і шубка в неї заяча, а женихи біля неї чогось не дуже в’ються. Строга, мабуть. Скромна. А на Бенедикта таки задивляється. Подивиться – і зашаріється.

А коли Бенедикт видужав після лихоманки та на роботу повернувся, – Оленька аж засяяла. Наче свічка, засвітилася; прям хоч бери її, у розщепу стромляй і в самій густій пітьмі видно стане.

Нада буде цеє діло обмізкувать.

ЛЮДИ

Проминули лютневі завірюхи, грянули березневі зливи. Пролилися небесні потоки, пробили сніг, наче