тільки дощ вихляє та по калюжах лупить. Та хмари рвані. Голубчики, хоч би й з найдурніших, у таку погоду по своїй волі навіть носа з хати не висунуть.
Тож на такий день, коли всі тут, всі по хатах, нікуди не розбрелися, нікого у лісі, чи у полі не забули, – на такий день Октяберський Вихідний і призначають. Всім голубчикам, і здоровим, і калікам, велено з хаток на головний майдан, де дозорна башта, повиходить, і по шестеро в ряд, з піснями, пройтися. А з дозорної башти мурзи будуть на голубчиків дивитись і всіх по головах перещитувать. Бо треба ж взнати, скільки в нас народу, та скільки бляшок різати, та скільки добра у Складський День видавати, та скількох можна на дорожні роботи послати, які не каліки, і ще там усяке-різне. І народна мудрість теж каже: курчат по осені щитають. А як усіх перещитають, то можна й по хатах, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру. Оце й буде государствений підхід.
А на коли точно Октяберський Вихідний призначити, – то вже начальство думає, бо на те воно й начальство. Вони там у теремі сидять, на небо дивляться, погоду стережуть, і так собі думають: вчора, думають, наче й зарано було, а завтра – хтозна, може й запізно, а от сьогодні, думають, саме той день. Гнать усіх на перещот.
Отакі діла Шакал всі аж до буквочки знає, бо така в його посада.
Ознайомив Бенедикта з Указом:
–
Бенедикт вивчив проздравлєніє: прочитав, ще раз прочитав; у стелю втупившись, повторив; потім по бересті перевірив, очі заплющив і ще раз прошепотів, шоб уже зовсім напам’ять. Варварі Лукинишні вєжліво все проказав:
– Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем’янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
Васько Вухатий лікті розчепірив і зі свого кутка тривожно прислухався: чи все Бенедикт правильно каже, чи все по Указу.
Варвара Лукинишна зашарілася-розчервонілася: приємно їй такі слова чути.
– Ой, спасибі, дорогенький. А приходьте ввечері до мене в гості: я вже й юшечки наварила.
– Сьогодні? Та я не знаю...
– Горішки ще залишилися... Мишачка запечу.
– Та я прям і не знаю...
– А мишачок свіже-е-есенький.
Бенедикт завагався.
– Та приходьте... Я вам дещо покажу... по секрету.
Ти ба, яка настирлива. Та вона і в сарахвані страшна, а як роздягнеться та секрет показуватиме, то, мабуть, і вопшє: за шапку та й хода? Але ж спокусливо, конєшно... Хтозна, шо там насправді буде...
– Та чого там, приходьте... Про іскуство побалакаємо... Я знаю, ви способні тонко чуствовать... У вас, здається, агромний потенціял.
Потупила своє єдине око. О-о, яка-а-а... Бенедикт аж спітнів. Які розмови хвилюючі... Прямо на роботі...
– Та вже ж не маленький... Ніхто ще не нарікав... Всьо чуствую тонка... А відкіля ви знаєте?.. Який у мене пуденціял?
– Ну... цього ж не приховаєш...
– Хтось ляпнув, чи шо?
– Авжеж, ми частенько про вас розмовляємо... у своєму колі, ну, ви розумієте... свої думки висловлюємо... Всі згодні: у вас прекрасне развітіє...
– О-о-о?!..
– Так, так... Од вас багато чого можна чекати.
– Гм... а шо ж воно за коло за таке?
– Свої люди... близькі. Ви з деякими знайомі...
Так він і думав. Жінки!.. Ото посідають у коло, та й давай про своє, про женське балаканину розводить. Хто, та з ким, та коли. І Бенедикта, бач, обсуждали! Хвалили!..
–...одкриваємо один одному свої маленькі секрети, – шепотіла Варвара Лукинишна. – Ділимось.
?!?! Ич! Як це в них заведено! Па-аня-я-я-ятно... шо ж... люди одинокі...
– І багато вас там? У тому колі?
– О, зовсім невеличка група, десь може шестеро... Не дуже часто збираємось, але ж абщєніє інтенсивне, дуже, як би сказать, тісне...
– Та я думаю, вшістьох... ви на підлозі, чи як?
– Та нашо, хто де...
– А як же ж ви тоді...
– Розміщуємось? Хатка в мене й справді мініатюрна, шо там казать. Як усі зберуться, ви не повірите, мало один у одного на головах не сидимо!
– Он воно як... Я прийду, – квапливо сказав Бенедикт. – Прийду, чекайте.
