Бенедикт заплющився. Варвара чимось зашаруділа. Шось стукнуло. Знов якесь шарудіння. Бенедикт трошечки розплющив одне око і почав підглядати. Але ще, мабуть, нічого не було готове, – тільки тіні од свічки танцювали на колодах, – і він знов заплющився.
– Пара-нє-пара, – вихажу са двара-а! – проспівав Бенедикт.
– Та почекайте трошки... Який нетеплячий...
– Нема мені сили терпіть, нєвтєрпьож – збрехав Бенедикт і грайливості у голос підпустив. – Оч-чєнь даже нєвтєрпьож.
Тут йому на коліна опустилося шось важке, але не дуже, і цвіллю повіяло.
– Ось... Дивіться...
– Шо це?!..
Скринька – не скринька, а шось таке; всередині листки біленькі, на свіжу бересту схожі, але світліші; а тонкі ж, тонесенькі та наче сміттячком присипані, чи маком.
– Шо це таке?!
– А ви ближче роздивіться!
Підніс до очей. Таке ж сміттячко рівнесеньке... наче нитки... глянув зачудовано... Зненацька нитка розірвалася, брязнула, немов намисто, і в очі сипонула: «
– Обережніше, зіпсуєте!
– Шо це таке...
– Це книга... Старопечатна...
– А-а!!! – Бенедикт зірвався з тубарета, відкидаючи заразу. – Ви шо!!! Заболію!
– Та ні! Підождіть! Та заспокойтеся!..
– Болєзнь!..
– Та ні-і-і!..
– Та пустіть мене!..
– Та сідайте! Та сядьте ви! Я вам усе поясню! Клянуся! – Варвара Лукинишна оддирала Бенедиктові руки од засувів, трусила гребінцями. – Совершенно безопасно... Нікіта Іванич підтвердив!
– А він тут з якого боку?
– Він знає! То він подарував!
Бенедикт принишк, ноги ослабіли, сповз на тубарет, витер носа рукавом, угамовуючи дрож. Нікіта Іванич. Начальство. І не захворів. Мав книгу – і не захворів...
– Безопасно... – шепотіла Варвара. – Знаєте, він просто чудовий... такий обізнаний. Пояснив мені: совершенно безопасно, ета просто суєвєріє... Бачте, коли Взрив стався, все це вважалося опасним, радіяція... та ви, мабуть, чули... Того й запрещали. Бо від книг – радіяція...
– Іх послухать, Прежніх, так від усього радіяція, – тремтів Бенедикт. – Та ні-і-і, тут шось інше...
– Але ж Нікіта Іванич знає... Бо в нього є... Якби ж і справді опасно було, він уже б давно заболів, але ж ви самі бачите, він здоровіший за нас з вами...
– Так нашо... нашо ж тоді лєчать?.. – тьху, тьху, тьху?..
– Бо то традиція, тьху, тьху, тьху...
Обидва постукали по дереву.
...Не приведи Господи, не приведи Господи. Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не заболію, не заболію, нє, нє, нє. Не нада приїжжать, не нада, не нада. У червоних балахонах не нада приїжжать, тьху, тьху, тьху. Не нада мене гаком, нє, нє, нє.
–...Він мені пояснив... мовляв, щиталось очінь опасно, бо бумага впітиваєт... того ж ми з вами й переписуємо, щоб чисто, щоб не опасно народному здоров’ю... але ж тепер уже все одно, двісті років минуло... Ми з вами, Бенедикте, древні книги переписуємо...
– Як це древні? То все Федір Кузьмич, слава йому...
– Ні-і... То все різні люди писали, а все одно вважається, що Федір Кузьмич. Я таки відчувала, що тут щось не те... Знаєте, я його як побачила, Федіра Кузьмича, то цілу ніч не спала... все думала, думала... Потім зважилась, набралася сміливості, пішла до Нікіти Іванича. Ми довгенько балакали...
– Він мені нічого такого не...
– Ах, Бенедикте, він такий незвичайний... Ми говорили про вас... Він хотів вам сказати, але свого часу... підготувати... Я розумію, це для вас велике потрясіння... та мені здається – краще вже знати, ніж блукати у пітьмі...
Бенедикт, зіщулившись, сидів на тубареті; думки врозтіч, голова не варить. Може, він зарано на роботу вийшов? Ще може лихоманка не пройшла? Шось усього трусить. Чи то після бані?.. Нашо було умиватись, як нема з ким цілуватись...
– То й шо тепер?
– Тепер? А нічого, просто тепер ви вже знаєте.
