Отож напарився всмак. Всього себе мочалкою розтер, віником вишмагав, аж червоний, обдивився себе з усіх боків, куди око бачить: красень! Трапився б зараз якийсь сусід, зиркнув би у віконце, – позаздрив би. Бенедикт аж сам собі позаздрив. Тож і не дивно, шо його жінки вихваляють: «прекрасне развітіє, багато од вас чекаємо!» Чекайте, а я оце тільки обітруся – і до вас. А всі шестеро зберуться, чи як?.. Нічо, дасть Бог, справлюся! На головах сидять... от-т уже!
Жар у купку згріб: мо’, так довше протримається. Та до ранку – навряд чи. Так можна ж буде й у Варварки жару набрать. Тільки нашо? – вранці ж все одно на роботу. Ех, суєта, даремний клопіт! Бенедикт знову розкидав жар: не дай Боже пожежі. От морока з цим вогнем: згасне він, – ляж і помирай; а як понад міру розгориться, – все кругом понищить, пожере, наче нічого й не було! Він такий, вогонь! Він норовистий. Він без кінця їсти просить, він все одно як людина, весь час голодний. Все дай та дай! А перегодуєш його – він і сам тебе з’їсть.
А як у когось загориться, голубчики звідусіль позбігаються; бува, аж із самих дальніх кутків біжать. Натовп збереться величезний, як на Октяберський Вихідний. Кругом палаючої хати стануть, руки поскладають і дивляться... Мовчать, чи перешіптуються: « оно, аж стовпом полум’я...», «диви, диви, з отого кута займається!..» А полум’я і справді, рветься, мечеться, не стовпом, а наче деревом якимсь, як ото Окаян-дерево навесні: танцює, гуде, крутиться, клубочиться, а з місця не зійде. Обернешся на голубчиків: стоять, повитріщалися, і в очах теж вогонь танцює, наче у воді віддзеркалюється, перепліскується. Тища очей у того натовпу, і в кожному вода з вогнем плещеться, немов заря над річкою; і так на душі моторошно зробиться, їй-бо! ніколи вода з вогнем не сходяться, а тут, бач, зійшлися!
А якшо поблизу Прежні трапляться, – бігають, за голову хапаються, кричать:
Другі хати не займуться, – і то добре. От коли вогонь усе поїсть, вже згасатиме, засинатиме, – голубчики й мотануться, хто з відрами, хто з горщиками, хто з чим, жару набирать, до себе в хату тягать. В них, може, і без того піч тепла, – а все одно. Шоб добро не пропадало.
А другим разом і вся слобода вигорить. Шо ж! – починай заново жити.
Скупаний, аж сам собі приємний, постукав до Варвари. Одкрила розчепурена, спітніла.
– Ах! Це ви. Ой, як добре. А це що? Ржавля? Та навіщо, такий клопіт...
Подивився кругом: кралі ще не сходились. Шо ж, почекаємо. Стіл накритий. Миски – дві, та ложки – дві. Горщечок юшки.
– Та ви сідайте. Я зараз.
Витягла з печі деко з мишаками.
– Вже наче й пропеклися...
– А ви їх скіпочкою потикайте.
– Та й справді... О, вже й можна їсти. Свіжі, сьогодні наловила.
– Чудово.
Налили ржавлі. Закусили.
– Ваше здоров’я.
Ще налили. Харашо пішла.
– Яка у вас ржавля чудова. З букетом.
– Бо знаю, де збирать.
– І де ж ви збираєте, якщо не секрет?
– А на трясовині. За кахінорською слободою.
– Там, де Садове Кальцо?
– Еге ж.
– То це ви аж бозна-куди ходите!
– То й шо. Зате ржавля хароша.
– Треба буде й мені туди навідатись.
Кралі все не сходилися. Бенедикт вєжліво кашлянув у кулака.
– Гості зараз прийдуть, чи шо?
– Та ні-і, я не наважилась...
– А обіцяли ж?..
– Та я... оце подумала… краще вже я спершу одкрию вам свій секрет наодинці... Не знаю, як ви сприймете... хвилююсь...
– Та я теж начебто...
– Не знаю, чи ви здатні оцінити...
– Здатний, – відповів Бенедикт, але не був впевнений, шо здатний.
– Ну, гаразд... Але то секрет. Ви ж, звичайно, нікому...
– Аякже.
– Ну, то заплющіть очі.
