– А нашо?
– Ну, як це «нашо»... Я думала...
– А нашо думать? Я жити хочу.
– Та при чому тут... Я так само... але ж я хочу знати правду... якщо це можливо...
– «В вєликам знанії многая пєчалі»... То шо ж, виходить, це теж не Федір Кузьмич, слава йому, сочинив?
– Мабуть, що ні.
– А хто?
– Не знаю... То вам треба Прежніх запитати.
Варвара Лукинишна підняла з підлоги старопечатну книгу, поклала на стіл, руками погладила. Дивно якось і дико: такий жах її зблизька бачить.
– Та нашо ви її торкаєтесь?... Якшо вже ми древні книги переписуємо, то й почекайте, допоки велено буде переписать... Отоді й беріть у руки...
– Та то коли ще буде... мабуть, що не скоро. А життя таке коротке, а я іскуство прямо обожаю... Це така книга інтересна!..
– Так ви її читаєте, чи шо?!
– Аякже... Бенедикте, в людей бага-ато книг інтересних... Хочете – дам вам почитати?
– Нє!!! – сахнувся Бенедикт.
– Та чого ви так боїтесь...
– Я вже піду... Шось мені голова болить...
– Та підождіть!..
Бенедикт вирвався, скотився з ґанку, під дощик, у ранню сиру пітьму. Подалі звідси. Голова й насправді шось...
...Березневий вітер шумів у верхівках дерев, шарудів голим віттям, заячими кублами, ще чимось невідомим, – хтозна, що воно там вовтузиться, стогне, оживає навесні? Налетить вітер поривом, – зашепотить, зашелестить у деревах, натрусить на голову дощових крапель. А то ще бува зверху, з гілля – вереск дикий: аж весь пересмикнешся та ближче до паркану кинешся... Може, древ’яниця...
...Міхури у вікнах блякло мерехтять, – голубчики свічки позасвічували, борщ наминають... Переглядаються: у них, мабуть, теж стара книга під ліжком заникана... Двері замкнемо, дістанемо... Почитаємо... А може, в кожного така, а чого?.. у цій хаті... і в тій... і в тій оно, де світло підсліпувате блимає, – чи то свічка коптить, чи то люди по світлиці ходять, слабким, смертним тілом вогонь затуляють; отак засуви перевірять: чи добре замкнені? – і тягнуть з-під сінника, з оберемка ганчірочок, з-під цвілого, вонючого людського лахміття книжечку... та ні, книгу... один тільки він, як дурень, переляканий... Один на все місто... Буквочки такі чорнесенькі-мілесенькі... аж подумать страшно...
Вгорі без кінця шуміло-гуділо. Вітер забирався в рукави, продував наскрізь. Бенедикт постояв біля чужого паркану, роздумуючи. Печений мишак тільки голод роздражнив. Їсти хочеться. А у нього ж і вогню нема в хаті: затоптав, збираючись у гості. Думав, не знадобиться. Чи може, повернутися, вогню позичити? Вона позичить, вона добра... Ні... Повернутись? – скрипучі двері... тепло... біле радісне обличчя оладочком, гребінці трясуться, квапливий шепіт: сюди, сюди, в мене іскуство... зараз, тільки цвіль обітру... І свєча, прі каторай... полную трєвог і обмана!.. Ой, стра-ах! «Страх, пєтля і яма», – то Федір Кузьмич сочинив... Та то не Федір, каже, не Кузьмич, слава йому... Полную трєвог... І обмана... Не Федір Кузьмич... Хтось інший, невидимий, стародавній, обличчя заховав... Великий, напевне, білий та великий, блідий, старовинний, давно вимерлий, ростом аж з дерево, борода аж по коліна, очі моторошні... Сам страшний, між деревами стоїть, не ворухнеться, тільки лице одвертає, а очима все одно дивиться крізь березневий сутінок, шукає очима, хоче вгледіть Бенедикта крізь імлу: а де ж там Бенедикт, чого заховався, чого до паркану притулився, – а серце аж у шиї відгукується, б’ється, під язика підступає, вуха глушить, – а де ти, Бенедикте, ходи сюди, Бенедикте, шось тобі казатиму, – та я-як викине руку, а корявим пальцем та під ребра, зі страшним криком древ’яниці: «Ня-я-я-я-я-я-я-я-я!!!»
Стукнуло дверима чужої хати, – простий, домашний стукіт, життя просте стукнуло дверима, п’яні балачки та сміх у сутінках, мабуть, у когось гості, сьогодні ж празник, от і вийшли на ґаночок, – чи до вітру, чи так просто, – повітря свіжого ковтнути, життя прожити, пісню заспівати, кошака ногою підкопнути!
Не помітили Бенедикта, шо був сповз під паркан, нікому його не видно, і страшний прадавній житель, той, шо прочитав, чи написав, чи в ганчір’я заховав полную обмана книгу, не помітив його, маленького; як примарився, так і згинув, і нема його.
Додому треба йти. Темно у нього в хаті, золою смердить, а весілля ще хтозна-коли.
Прежні – вони на вигляд, як ми. Дядьки, жінки, молоді, старі, – всякі. Літніх більше. Але ж вони не такі, вони інші. У них таке Паслєцтвіє, шоб не старітись. І більш ніяке. І живуть собі, і не помирають, тобто від старості. Од чогось іншого, щоправда, помирають. Їх вже зовсім мало залишилося, Прежніх.
Вони по своїх хатах сидять, чи на роботу ходять, а хто і в начальство вибився, – все в них, як у нас. Тільки розмова інша. Отак, бува, стрінеться тобі на вулиці незнайомий голубчик, – нізашо не здогадаєшся, наш він чи Прежній. Хіба шо запитаєш, як ото завжди: «Хто такий? Чо’ я тебе не знаю? Які чорти тебе по нашій слободі носять?» – а він, ні, шоб відповісти по-людськи, мовляв: «Шо, вже й мордяку носити набридло? Ща обірву та об коліно», чи ще якось, – ні, шоб отак ясно, чи як-то кажуть, вразумітєльно пояснити, – мовляв, ти сильний, але ж і я сильний, тож і не зв’язуйся! Ні-і, другим разом почуєш у відповідь:
А бува, як хтось із них помре, – ну, тоді вони його ховають. І теж не по-нашому. Камінчики на очі не кладуть. Нутрощів не виймають, ржавлею не набивають. Руки з ногами мотузком не зв’язують, коліна не підгинають. Небіжчикові у труну ані свічечки, ані мишачка, ані посудинки якоїсь, ані горщиків, ані ложиць не покладуть, лук та стріли теж не кладуть, лялечок маленьких з глини не ліплять, ну, геть тобі нічого. Хіба шо зі скіпочок хрестика зроблять та у руки своєму небіжчикові тицьнуть, а то ще ідола на бересті намалюють і теж йому в руки засовують, наче патрет якийсь. А деякі навіть і того не роблять.
