Кись

Господи, благослови! – та я-я-ак... та не стільки там того болю, скільки боявся. А це тому, Нікіта Іванич казав, шо в ньому хрящ. А не кістка. «Поздравляю, – проздравив Бенедикта, – с частичным очеловечиванием». Пошуткував, значить. «Может, поумнеешь», – іще пошуткував.

Тепер замість хвостика пиптик, чи то шишачок, і саднить. Бенедикт потім тиждень розкорякою ходив, і сидіти не міг, та до весілля загоїлося. І тепер якось незвично: не повиляеш, нічого. Отак, мабуть, – думаєш, – і всі люди почуваються. Гм.

А з іншого боку, – шо значить всі? Які це – всі? Паслєцтвіє ж у кожного своє. Оно, у родаків – пазурі. Підлогу псують. Теща, вона важка, дебела, з хранцузів, – так мостини нашкребе, аж наче волосся з цілої голови на підлогу впало. Оленька, та легша, купки після неї менші. Після тестя стружка довга, товста, хоч у печі розпалюй. Бенедикт якось сказав Оленьці: а давай тобі пазурі підріжемо. Боявся, шо вона його в ліжку подряпає. А вона у вереск: ти шо?! ти ба, який!.. на шо замахнувся! На арганізьм! Нє!!! Ай!!! – Не далася.

А у перевертнів, – хоч вони, напевно, шо не люди, – пазурів нема. На ногах у них ноги, а на руках руки. Тільки брудні: вони ж цілий день у валянках, як у карти не грають. А бува, якийсь сяде, ногу витягне і отако за вухом швидко-швидко чеше; тоді пригледишся і бачиш: пазурів нема.

Тож спочатку трошки сумно було, дупа наче осиротіла, і Бенедикт кожен хвіст, шо йому стрівався, аж очима проводжав: чи то козляк, чи то пташечка, чи там собака, чи мишак.

Їздив пушкіна провідать. Десь за тиждень до весілля Бенедикт вирішив: та харош уже різать, вже, мабуть, і готовий. Чого ж іще.

Та він уже насамкінець не стільки фігуру різав, скільки всякі дрібниці підправляв: кучерики свердлив, потилицю нанівець зводив, аби геній іще більше сутулився, бо він в обчем і целом сильно за життя переживає; ну, пальці там, оченята. Пальців спочатку вирізав шість. Нікіта Іванич знов обурювався, хвіліпики викрикував, але Бенедикт уже до його горлодерства звик і спокійненько пояснив, шо так у столярному ділі зроду-звіку положено: який-не-який, а запас ще ніколи нікому не завадив. Хтозна, як там далі буде, мо’, помилку якусь допустиш, чи напідпитку не туди сокирою наддаси. Зайвину ж будь-коли можна одрубать. Тож як він роботу, вважай, вже й закінчив, сухою ржавлею натер, а називається, – одшліфував, – це шоб гладенько було, без занозин, – отоді, канєшно, й запропонував замовникові, на вибір: то якого теперечки пальця пєвцу свободи одрубать бажаєте? А вибір же ж великий, аж самому приємно, на будь-який смак! Хочеш – цей, а хочеш – той, а не ндравиться – так оцей, а може, тобі цей у око впав, тоді шо ж, тоді туто цюкнемо, чи може там. Ну то шо? Бач, як усе по науці: пишно й багато, – то аж душа співає.

А Нікіта Іванич журився і вибрати не міг, кругом пушкіна бігав і волосся на собі рвав, – а волосся ж у нього страшне скільки, – да как же я своевольно и кощунственно, по собственной прихоти, дерзну обрубить поэту руки? Добро бы хвост, а то, – руки!!! Личко собі долоньками затуляв, головою мотав, одним оком підглядав, потім його примружував, мучився, наважувався, та так і не зважився. Так усі шість пальців і залишив. А ніг у пушкіна нема, ноги різати не стали. Не встигли. Тільки зверху: тулуб до попереку. А нижче, як ото стовп, гладеньке.

Волокли аж шестеро, – найняли холопів, платили мишаками. З Прежніх тільки приятель Нікіти Іванича взявся підмогти, Лев Львович, з дисидентів. Ідола схвалив.

– Ну чистый даун. Шестипалый серафим. Пощёчина общественному вкусу, – отак висловився. Але тягти-волікти помочі з його, хирлявого, небагато було, тож він більше на керівній, так би мовити, посаді виступав: «давай-давай-давай! стоп! заноси! во! не так! Влево заноси!» – ну, як ото завжди керують. Думали пушкіна поставити, де Нікіта Іванич показав, – чогось йому те місце дуже вже сподобалося. Вже й яму почали копать. Тільки там хазяїн вредний виявився: вибіг, руками махає, слиною бризкає: увесь кропчик йому, бач, повитоптували, а отой кропчик, між нами кажучи, – сама нікудишня трава, ні смаку од його, ні запаху, а більше для краси сіють; та з голоду, канєшно, і кропчик з’їси.

А Нікіті Іваничу от конче нада було той символ прямо на голубчиковому городі поставити, він і умовляв, і соромив, і вогню поза чергою обіцяв, і до холопів звертався, благав шоб, мовляв, народний глас и ропот возвысили, а холопам шо: стоять набурмосені, ногу за ногу, платні чекають, покурюють, дожидаються, поки начальство вигавкається, зірве серце, та й замовкне, а воно цим звичайно й закінчується. І мусили тягти дубельта на той бік через дорогу. Там, проміж тинами, місце нічиє.

Тож і стоїть він у нас теперечки, сердешний, та, як і замовляли, гамір вуличний слухає, – отак з-за рогу вийдеш та й бачиш його, на пагорбі, на легковії, чорного такого. Бо та деревина, дубельт, завжди од дощу чорніє. Тож він стоїть, наче корч уночі, дух м’ятєжний і гнєвний; голову набичив, а на обличчі з обох боків дві каклєти – бакенбарди древнього фасону, – носа опустив, а пальцями отако, наче каптана на собі рве. На голові, канєшно, птиця-блядуниця розсілася, а така в неї манєра, у безсовісної: шо побачить, те й обгидить, того ж і прізвисько у неї таке неподобне, за її неподобство.

...Ну, з’їздив, пушкіна оглянув. Малих хлопців шугонув, шоб по ньому не лазили. Хотів сніжок навколо утоптати, та із саней вилазити полінувався. Оглянув... та й оглянув. Хай стоїть, місця не простоїть.

Оце ж думав-думав: і шо йому не хвата? А потім наче осяяло, або ж сказать, стукнуло: книжечок! Книжечок давно не читав, не переписував, у руках не тримав! Ану, аж із мая місяця! На роботу ж самовільно перестав ходити, а потім відпустка, а потім весілля, а далі життя сімейне, і ось уже знов осінь із зимою змагається, все ніяк не переламається, – та то так завжди у природі буває, наче їй мука, чи шо. То дощ, то сніг. Вже й Октяберський Вихідний проминув, ти ба! Та тільки цього року на перещот не ходили. Тесть на службу пішов, – матюкався, але пішов, а нам сказав: сидіть ото вдома, я й так знаю, шо вас троє. Занесу в списки.

Наскільки вже Бенедикт Октяберський Вихідний терпіти не міг, – а хто ж його любить, хіба шо мурза якийсь, та й то по роботі, – а все одно: і яка-не-яка, а розвага була, і на людей подивитись, та ще ж, може, зі Складу шо-небудь видадуть. А тільки тепер воно йому ні до чого. Тож у природі мука, і в голові мука. Ну, геть нема чим зайнятися. Така, як би мовити, нудьга.

Тиняєшся ото по будинку, тиняєшся, тиняєшся; розваги собі шукаєш. Пальця послиниш, до стінки прикладеш та й ведеш, по стінці. Ведеш, ведеш, світлицю кругом обведеш, чи поки слина не висохне, тоді знов пальця послиниш і знову ведеш.

Ще шо? Навпочіпки сядеш, лікті у коліна упреш, підборіддя кулаками підіпреш і гойдаєшся: назад- вперед. Назад-вперед.

Чи нижню губу випнеш і пальцем по ній дринь-дринь, а вона отако, наче ляпає: такий звук смішний, ляп-ляп.

Або сидиш на тубареті, чи на лавці, гойдаєшся, язика висолопиш, одне око примружиш, друге набік скосиш і язика розглядаєш. Шматок носа видно та язика кінчик. Але нечітко.