– А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, – пояснив тесть, – і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.
Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз’яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, – отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, – аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.
– Тож і на Болєзнь, – продовжував тесть, – у вас погляд неправильний.
– Я чув, – обережно сказав Бенедикт, – шо то традиція.
– Яка ще традиція?
– Лєчить. Бо раніше од книг радіяція була, тож і лєчили тих, у кого книга. Але ж тепер уже все одно, двісті років минуло. То така традиція. Я чув.
Тесть очима світло я-як пустив. Сильно. По підлозі я-як шкрябонув, аж трохи мостину не вивернув.
– Бенеди-и-икте! Ану, йди сюди, любицця будемо! – озвалась Оленька з сусідньої світлиці.
– Лежи, чекай! – прикрикнув тесть. – У нас служебна розмова! Міровозрєнческа!.. Тож, почнемо спочатку... То не в книгах Болєзнь, дорогенький, а в головах.
– Наче нежить, чи шо?
– Гірше. От ти кажеш: гвіздки. Гаразд. Раніше гвіздків не знали, так?
– Так.
– То шо, без гвіздків краще було?
Бенедикт подумав.
– Гірше було.
– Ото-о-ож. Тобто, раніше було гірше. А зараз краще. Кумекаєш?
– Та наче кумекаю.
– А ще раніше – ще гірше. А раніш за все – і вобше Взрив. То він шо, шось хароше, як по-твоєму?
– Не приведи Господи!
– Ото-о-о-ож. Тобто, куди нам треба рухатись? – уперед. Ти коли по вулиці йдеш, хіба задкуватимеш? Нє, ти будеш уперед дивитися. Для того й очі на голові, а не на дупі, так же ж? Природа нам вказівку робить.
– А й справді так, – визнав Бенедикт.
– Тільки уперед, і не інакше. А я, скажімо, позаяк я є Головний Санітар, шлях освітлюватиму. – І пустив промінь, все одно як місяць зійшов. – Тепер тобі прояснило?
– Нє, – сказав Бенедикт.
– Знов нє. Та шо ти будеш дєлать... Ну гаразд. Сильна в нас одсталость, – пояснив тесть, – у обчестві. Але ж людина людині – брат. Ану, хіба ж може брат братові не помогти? Хто він після того буде? Поганець, нехароший! Помогти, підтримати – то найперше діло. А то деякі так розсуждають: мовляв, моя хата з краю. То добре?
– Та, ма’ть, недобре. То мараль.
– Авжеж. А як йому помогти?
– Не знаю.
– А ти подумай.
– Та не знаю я... Мо’, нагодувать?
– Хе! Оце надумав! Та якшо годувать та годувать, годувать та годувать, люди й працювати кинуть. Один ти й працюватимеш, ото й будеш сам-один горбатицця. А якшо в тебе харчі закінчаться? Де ж іще узяти? Звідки ж харчі, як ніхто не працює? Нє! Далі думай.
Бенедикт став думати: як же його помогти братові. Щоправда, у нього, у Бенедикта, брата не було, тож і думати було невдобно. Уявлявся хтось надокучливий, довготелесий: сидить ото на тубареті, скиглить: «Бра-а-ате... Поможи-и-и... Поможи-и-и, бра-а-ате...» І не хочеш, а по шиї даси.
– Може, шось постерегти? Поки він там ходить?
– Та да-а-а-а-а-а. Отак і стій стовпом аж до вечора. А він тим часом – по молодичках.
Бенедикт розсердився на брата: ти гля, яке стерво! Шо ж йому нада?
– Здайоссі, – покивав головою тесть. – Ну, гаразд. Давай ми з тобою ще отак подумаємо. Ти ріпу садив?
– Садив.
– Значить, садив. Гаразд. Тож техніку знаєш: посадив ріпу і чекай. Чекаєш ти, скажімо, ріпу, – а виросте бозна-шо. Половина – ріпа, половина – бур’яни. Ти бур’яни полов?
– Полов.
– Гаразд. Значить, знаєш. То шо ж тобі пояснювать. Якшо ріпу вчасно не прополеш – весь город бур’янами позаростає. А крізь бур’яни ріпа навіть і не проб’ється. І шо? Нема чим нагодувати, нема чого й вартувати. Ото-ож!
