– Та да-а-а, – визнав Бенедикт.
– Ще б пак. А тепер слухай сюди. «Рєпку» читав? Переписував?
– Скаску? Читав: пасаділ дєд рєпку, вирасла рєпка бальшая-прєбальшая.
– Еге ж. Тільки то не скаска. А притча.
– Шо воно за притча?
– Притча єсть рукавадяща вказівка в облегчоній для народу формі.
– А шо ж тут указано? – здивувався Бенедикт.
– Бач, погано ти її читав! Тягне дєд рєпку, а витягнуть не може. Зве бабку. Тянуть-патянуть, витягнуть не можуть. Ще там когось пазвалі. Нема діла. Пазвалі мишку, – та й витягли рєпку. Як це розуміть? А так і розуміть, шо нема нам куди без мишака. Мишак – наша апора!
А й справді! Оце як тесть пояснив, – так усе й зрозуміло, все зійшлося. От уже розумаха.
– Так шо в обчем і целом, – зробив тесть висновок, – картина в нас получаєцця така: калєктів спираєцця на мишака, позаяк він є краєугольний камінь нашого щасливого битія. Це я тобі обчественну науку роз’ясняю, тож головою не верти. І спираючись такім образом, загрібає все, шо бачить. Ріпу – то ріпу, а нема ріпи, – то й хвощі, навіть і ржавлю.
– Оце вже точно. Правду кажете. У мене минулого року всю ржавлю поперли з комірчини! Я прийшов, – двері навстіж, все повиносили!
– Харашо, це вже ти, я бачу, думати почав. Ану, як ти понімаєш своє заданіє?
– Яке?
– Яке! Та полоти ж!
Бенедикт гарненько подумав.
– Полоти?.. Гм. А шо, треба полоти?.. А-а-а-а! Крадіїв ловити?
– Яких ще крадіїв!.. Та ти думай! Хто в нас крадії?
– Крадії? Це які крадуть.
– Ну? А хто краде?
– Хто краде... хто краде... та всі крадуть.
– Ото-ож! – засміявся тесть. – Всі крадуть! І кого ж ти ловити надумав? Себе самого, чи шо? Який ти смішний, їй-бо.
Тесть одкрив рота і посміявся всмак. Бенедикт одвернувся: ой, смердить у нього з рота – страшне.
– Ну, то як ти розумієш своє заданіє?.. Здайоссі?.. Та лєчить же! Лєчить треба людей, золотенький ти мій!
Бенедикт обімлів.
– Хто – я?
– Ну, а хто ж? Ти, хто ж іще! Оце тільки сало нагуляєш, – малий гак тобі дам, а як звикнеш трохи, руку наб’єш, – і до великого дослужишся.
– Я не можу, нє, нє, нє, я не можу, та як це... я не можу гаком, нє, нє, нє... тьху, тьху, тьху, не можу, нє, нє, нє...
– Оце так-так! Я ж тобі, здається, так усе поясняв, а ти ж так наче добре слухав, і на тобі: не можу! А ти через «не можу»! Є в тебе долг перед обчеством, чи нема? Народ до світлої жизні має прийти, чи ні? Братові помогти треба? Треба! І не сперечайся. Заданіє в нас, дорогенький, благородне, а народ одсталий, недостатньо розуміє. Страхи дурні, плітки розпускає. Дикість!
Бенедикт аж прямо затужив. Бач, тільки-тільки усе пойняв, а тесть знов якось так повернув – і знов нічого не понятно, і тільки туга на серці.
– То шо: книг читать не можна?
– Чо’ це не можна? – здивувався тесть. – Читай собі на здоров’ячко, в мене отих книг старопечатних – ціла бібліотека, є й з картинками. Я тобі доступ зроблю.
– А нашо ж тоді лєчить?
– Знов за рибу гроші! Тому шо Болєзнь!
– Нічого не понімаю...
– Не все зразу. Поймеш.
– А оце ж... ви казали, мишак – наша апора. А чо’ ж тоді у нас у будинку мишаків нема?
– А того в нас мишаків нема, шо в нас жизня духовная. Нам мишаків не нада.
Старопечатних книг у тестя – цілий склад. Коли Бенедикт доступ до книг отримав – овва-а-а-а-а-а! – йому й очі розбіглися, і ноги підкосилися, і руки затрусилися, а в голові аж запаморочилося. Світлиця така простора, на самому верхньому поверсі, та ще й з вікнами, а уздовж стін полиці, полиці, полиці, а на полицях книги, книги, книги! І великі, і маленькі, всякі. Які зовсім малі, може з долоньку будуть, – а букви в них великі. А які великі – а букви в них малі. Є книги, – а в них картинки, та не прості, а кольорові! Їй-бо, кольорові! Ціла книга кольорових картинок, а на них дівки голі, рожеві, – і на траві сидять, і на тубареті, і рачки, і по-
