Кись

– Лев Львович, – зауважив Нікіта Іванович, – возможно, молодой человек прав. Нынешние различают крапиву от дергуна, мы с вами нет, но они различают.

– Нет, из-ви-ни-те, – уперся Лев Львович, – я ещё не слепой, и давайте без мистики: я вижу крапиву и буду утверждать, что это крапива.

– Так Лев Львовичу, кропива ж – вона і є кропива! А дьоргун – то дьоргун, ото як дьорне вас, – отоді й взнаєте, який він дьоргун. З кропиви борщ можна варить, поганий, правда, але можна варить. А з отого дьоргуна спробуй навари! Ніколи з дьоргуна борщу не звариш! Нє-є-є-є, – засміявся Бенедикт, – ніколи з дьоргуна борщу не буде. Ще чого, кропива! Ніяка то не кропива. Боже збав. Дьоргун то. Він самий. Найсправжнісінький дьоргун.

– Хорошо, хорошо, – зупинив Лев Львович, – так что написано на столбе?

Бенедикт висунув голову у вікно, примружився, зачитав Прежнім все, шо на стовпі: «Никитские ворота», матєрних слів сім, картинку матєрну, Гліб плюс Клава, ще п’ять матєрних, «Тут был Витя», «Нєт в жизні щастя», матєрних три, «Захар – собака» і ще одна картинка матєрна. Все їм прочитав.

– Оце ж вам і весь напис, чи, як-то кажуть, текст. І нема тут ніякої «фіти». «Хер» – скільки хочте, раз, два... вісім. Ні, дев’ять, у «Захарі» дев’ятий. А «фіти» нема.

– Нет там вашей «фиты»,– підтримав і Лев Львович.

– А вот и есть! – закричав розлючений Істопник, – «Никитские ворота» – это моя вам фита, всему народу фита! Чтобы память была о славном прошлом! С надеждой на будущее! Всё, всё восстановим, а начнем с малого! Это же целый пласт нашей истории! Тут Пушкин был! Он тут венчался!

– Був пушкін, – підтвердив Бенедикт. – Отут, у сарайчику, він у нас і завівся. Голівоньку йому видовбали, руцю, усьо чин чинарьом. Та ви ж, Лев Львовичу, самі й тягти допомагали, хіба ж забулися? От пам’ять у вас нікудишня! Туто й Вітя був.

– Какой Витя?

– А хіба я знаю, який. Може, Вітька припадошний із Верхнього Омута, може, Чучиних Вітьок, – непосидючий такий хлопець, за мене трошки молодший; чи може кульгавий Вітя. Хоча навряд чи, цей сюди не дойде. Ні-і-і, не дойде. У нього ж нога отако, на сторону, наче ступнею всередину...

– О чём ты говоришь, какой Витя, при чем тут Витя...

– Та оно ж, на стовпі, на стовпі отому! «Тут был Витя»! Отакої, я ж вам тільки шо прочитав!

– Но это же совершенно неважно, был и был, мало ли... Я же говорю про память...

–Так осьо ж він і пам’ять залишив! Для того й різав! Шоб знали, – хто пройде, – шоб добре пам’ятали: був він тут!

– Когда же ты научишься различать!!! – закричав Нікіта Іванич, надувся, аж почервонів і кулаками замахав. – Это веха, историческая веха! Тут стояли Никитские ворота, понимаешь ты это?! Неандертал!!! Тут шумел великий город! Тут был Пушкин!

– Тут був Вітя!!! – закричав Бенедикт, і собі розпалюючись. – Тут був Гліб і Клава! Клава – не знаю, Клава, може й удома сиділа, а Гліб тут був! Вирізав на пам’ять! І все!.. А-а-а-а-а! По-о-о-ойняв! Зна-а-аю я того Вітю! Це ж отой Віктор Іванич, шо вашу бабцю ховав. Розпорядитель. Точно він, більш нема кому. Віктор Іванич то.

– Никогда Виктор Иваныч не станет на столбе глупости резать, – запротестували Прежні, – совершенно немыслимо... даже вообразить трудно...

– Чо’ це не стане? Звідки ви взяли? Він шо, дурніший за вас? Ви собі понавирізуєте, а йому зась? Про ворота – можна, давай вирізай, а про людину – ні в якому разі, так?

Усі троє мовчали та дихали через ніс.

– Так, – сказав Нікіта Іванич, виставляючи наперед обидві долоні. – Спо-кой-но. Сейчас – погоди! – сейчас я сосредоточусь и объясню. Хорошо. Ты в чем-то прав. Человек – это важно. Но! В чём тут суть? – Нікіта Іванич зібрав пальчики дзьобиком. – Суть в том, что эта память – следи внимательно, Бенедикт! — может существовать на разных уровнях...

Бенедикт плюнув.

– За дурня маєте! Як з малою дитиною, їй-бо!.. Та якшо він здоровило вимахав, то в нього ж тоді й уровінь вищий! Він аж на самій верхівці виріже! А якшо куций – тоді не дістане, нанизу сообчить! А тут – осьо ж, посередині, в акурат як отой Віктор Іванич на зріст. Він, і ніяких сумнєній не може буть.

– Степь да степь кру-го-о-ом... – ні сіло ні впало заспівав Лев Львович.

– Путь дальок лєжи-и-и-и-и-т! – зрадів Бенедикт, він цю пісню любив, весь час у дорозі співав і перевертням наказував співать. – В то-ой стєпі глухо-о-о-о-ой...

– У-умира-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ал ямщик!

Заспівали втрьох, Бенедикт басом, Нікіта Іванич більше сипом, а Лев Львович – високим таким голосом, душевним, пречудовим, зі сльозою. Навіть Микола на подвір’ї здивувався, кинув щипати травичку і