І все, чи шо? Паезії – десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.
Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.
Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м’якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов’ядич, – чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров’ю, погано думав про Іван Гов’ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов’ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...
Ярослав: мо’, Ярослава перевірити? Разом грамоті, лічбі навчалися... А він-таки скритний: як уже шось приховав, – навіть і не пробовкнеться. Думав про Ярослава. Отак заходить він до себе в хату, та й двері на засув. Озирнувся. До вікна навшпиньки йде, міхур підняв: ніхто не підгляда? Тепер до печі... Свічкою туди тиче: розпалює... Тепер до ліжка... Знов обернувся, наче шось відчув. Постояв... Нагинається – короб з-під ліжка витягнути... Шарудить у коробі, шукає... ось уже й з руки у руку переклав... Бенедикт придивлявся і бачив: осьо, наче живий, тільки прозорий, нетілесний, – свічка крізь нього мерехтить і тріщить, – висить у смерковому повітрі сонною тінню Ярослав, шарудить і шукає: нетілесну спину його видно у домотканій сорочці, нетілесні лопатки ворушаться: оно, риється; хребці тіньовими горбиками уздовж спини...
Широко розкритими очима вдивлявся Бенедикт у темряву; от наче ж тьма, нічого нема, так же ж? – та ні-і-і, там Ярослав, і як ото причепиться, то й не одчепиться! Качаєшся на подушках, чи сходиш перекуриш, чи до вітру, чи ще кудись, – і весь час Ярослав, Ярослав... Скажеш собі: не думати про Ярослава! Знать нічого не знаю! – та ні-і-і, як це не знаю: оно ж його спина, оно ж він риється... Отак ніч без сну проведеш, а піднімешся, – чорний наче хмара, за обідом все несмачним здається, чогось усе не таке, надкусиш, та й кинеш: не те, не те... Буркнеш тестеві: мо’, Ярослава перевіримо?.. – а тесть незадоволений, підлогу шкребе, очима докоряє: та чо’ ти, зятю, увесь час мілко плаваєш, увесь час од самого головного ухиляєшся...
На літо гак аж пташкою літав; Ярослав перевірений, – нічого не знайшли, Рудольф, Мимря, Цициля Альбертівна, Трохим, Шалва, – нема; Яків, Упир, Михайло, другий Михайло, Ляля кривонога, Остап – нема. Купив на базарі «Табліци Брандіса» – одні цифирі. Взять би того Брандіса, та у діжку головою.
Нікого кругом. Нічого. Тільки високосна завірюха на серці: ковзає та липне, липне та ковзає, і гуде серед тої завірюхи, ще й наче голоси далекі, нещасні, – підвивають тихесенько, скаржаться, а слів не знають. Чи наче в степу, – чуєш, – витягнувши руки, на всі сторони бредуть-розбрідаються спорчені; отак бредуть вони на всі чотири сторони, а сторін для них нема; заблукали, а нема кому й сказать, а якби й сказали, зустріли б живого – він їх не пожаліє, вони йому не нада. Та й не впізнають вони його, їм і себе не впізнати.
– Миколо!.. До пушкіна!
Сира заметіль накидала пушкіну цілу купу снігу на сутулу голову, на зігнуту руку, наче він щойно нишпорив по чужих хатах, по комірках підворовував, набрав добра скільки знайшов, – а теє добро таке ж убоге, таке ж дране, одним словом, барахло, – та й вилазить з-за сараю, – дрантя притис до грудей, а з голови сіно трухляве сиплеться, весь час осипається!..
Шо, брат пушкін? І ти, мабуть, так само? Теж маявся-нудився ночами, важкими ногами важко ступав по нашкрябаних мостинах, теж дума давила?
Теж запрягав у сани когось жвавішого, їздив навмання, засмучений, по засніжених полях, слухав брязкіт зажурливих дзвіночків, тужливу пісню візника?
Думав про минуле, страшився майбутнього?
Вище стовпа підносився? – а поки ти там підносився, поки себе уявляв і слабким, і грізним, і жалюгідним, і торжествуючим, поки шукав, чого ми всі шукаємо, – білу птаху, найпершу книгу, морську дорогу, – чи не заглядав до твоєї жінки отой сраний Терентій Петрович, отой пронира, зубоскал, вертун, полєзний у хазяйстві? Балачки його пусті, сороміцькі по світлицях не дзюрчали? Чимось чудернацьким- цікавеньким чи не спокушав?
Ти, пушкін, скажи мені! Як далі жити? Я ж тебе сам із глухої колоди видовбав, голову тобі схилив, руку зігнув: груди шкребти, серце слухати: шо минуло? шо настає? Був би ти без мене безоким цурпалком, дурним обрубком, безіменним деревом у лісі; на вітру шумів би навесні, жолуді роняв би восени, а взимку поскрипував: ніхто про тебе навіть і не знав би! Якби ж не я – не було б тебе!
Я ваззвал! Я!
Кривуватенький ти в мене, правда, і потилиця пласка, і з пальчиками непорядок, і ніг нема, – сам бачу, бо столярне діло знаю.
Та вже ж який є, терпи, дитинко, – які ми, такий і ти, і не інакше!
Ти ж – наше всьо, а ми – твоє, і інших катма! Нема інших! Тож і помагай!
– Дайте книгу, – канючив Бенедикт. – Не жмотьтесь, книгу дайте!
Нікіта Іванич подивився на Лев Львовича, з дисидентів, а Лев Львович, з дисидентів, дивився у вікно. Літо, вечір, міхура з вікна зняли, – дале-е-еко у вікно видно.
