придавить; а якшо вже перший зняв, то як ти другий знімеш? Чим ти його придавиш? От уже вопрос научний, ще у жодній книзі відповіді на нього не було. А якшо у природі подивитись, то мабуть, треба ногами як оце муха, – швидко-швидко одна об одну перебирать; тоді ноги наче заплутаються: яка перша, яка друга; зирк, а взуття й зніметься.
–...це ж і юність промайнула без любові! – плакала Варвара Лукинишна.
– Та да-а-а! – погодився Бенедикт. Теперечки треба онучу відмотать: плутається і заважає.
– Візьміть мене за руку, друже мій!
Бенедикт приблизно вирішив, де у Варвари Лукинишни рука, узявся за це і подержався. Отепер вже й руки зайняті, це вже точно нема чим нозі допомогти. Значить, треба ступнею крутити, шоб онуча сама відмотувалася, а те, шо відмоталося, – другою ногою притримувать і одсовувать. Аж спітнієш од зусилля.
– Не тремтіть, не треба, друже мій! Пізно! Повела нас доля різними шляхами!..
– Та шо там казать. Я теж помітив.
Наскільки ж боса нога спритніша за взуту! Вона ж все’дно як зряча! Осьо стінка короба, шорстка, але без занозин: од берести занозин не буває, це ж не деревина, а луб! А не всякий луб на короби йде: тонкий, той більше на сторінки йде, а який товщий – той уже на короби; ми у столярному ділі розуміємося; а отуто кришка, а кришку отако пальцем підчепити...
– Ви теж хвилюєтеся? Друже мій! Невже?..
Бенедикт міцніше схопив для опори руку, чи шо там воно у Варвари Лукинишни було; розчепірив пальці на нозі, одставив великого пальця, підчепив кришку. А-а-а-а! Т-т-твою…!..
...У очах потемніло, аж підскочив та впав, за шось чіпляючись: ай-й-й-й, судома, клята! Забув, шо ноги – то не руки, т-т-т-твою…!!!
... Попустило. Ху-у-у-ух.
...Варвара Лукинишна лежала непорушно, з розплющеним оком, дивилася у стелю. Бенедикт здивувався та придивився. Чо’ це вона? Кажись, він їй ліктем кудись заїхав... дідько його зна. Прибив, чи шо?..
Посидів, почекав.
– Аго-о-ов, – покликав.
Мовчить. Невже померла?.. а мабуть, шо таки померла. Отакої!.. І чо’ б це воно?.. Ой, як неприємно... То ж не забавка – помирать.
Посидів на тубареті, опустивши голову. Як нехарашо вийшло... Разом працювали. Шапку зняв. І ще ж не стара жіночка, жить би ще та жить. Книжечки переписувать. Ріпу садить.
...Родичів у неї наче й не було – а хто ж ховатиме? По якому звичаю? По-нашому, чи як у Прежніх заведено?..
Матінку – по Прежньому ховали. Навитяжку. Якшо по-нашому, – то треба потрошити, коліна підгинати, руки з ногами зв’язувати, лялечки глиняні ліпити, у могилу класти. Ніколи Бенедикт сам такого не робив, бо завжди охочих понабігає, а він тільки осторонь стояв, до стінки притискався.
– Тетеря! – гукнув у двері. – Ходи сюди.
Перевертень охоче забіг до хати: в хаті ж тепло.
– Тетеря... Оце ж, бач, жіночка померла. Разом працювали... Провідати прийшов... Оце прямо зараз і померла. Шо ж його робить?.. Га?..
–
– Добре, йди, я вже далі знаю.
– Ану, пішов звідси!!! – заволав Бенедикт.
... Склав руки хрестом, якшо це в неї руки, око закрив... нада б камінчиком? – та де там той камінчик, взимку! – тепер ікону? Це таке, шо вони на бересті малюють? Отого ідола?
Мишача синювата свічка тріпотіла на столі; то ще Варвара свічку засвітила; прочинив заслінку, а там полінця: вогник перескакує, танцює; то ще Варвара полінця у піч сунула; роздмухала вогонь, – і горить він у порожнечі, а її вже нема. Підкинув іще скіпочок, шоб аж гуло, шоб світліше у хаті було.
На столі – берестяні обрізки стопочкою, письмова паличка, чорнильниця: сама з ржавлі чорнило варила, сама палички різала, любила, шоб усе акуратно... Домашнє, – казала, – краще за казьонне. Приходьте, казала, до мене юшку їсти, хіба казьонна юшка краща за домашню?.. Не зайшов, гребінцями її погидував...
Бенедикт заплакав. Сльози защипали очі, швидко-швидко набралися, перелилися через повіки, потекли, налилися у бороду. Утерся рукавом. Добра була. Чорнила, якшо в тебе вийшло, бува, завжди свого
