Кись

наллє. Слова пояснювала. Конь, – казала, – то не мишак, – золоті слова. Ідола їй у руки...

Хлюпаючи носом, Бенедикт сів за стіл, узяв бересту, покрутив. Ідола треба... Розім’яв письмову паличку – давно вже у руках не тримав, – вмочив у чорнило. Ідола. Як же ж його малюють...

...Голівоньку намалював набичену. Кругом голівоньки – кучерики: ляпсь, ляпсь, ляпсь. Наче буква «Си», а по-научному: «слово». Ота-ак... Ніс довгий. Прямий. Личко. По боках – бакенбарди. Гарненько завазюкати, шоб товщі були. Тиць, тиць, – оченята. Осьо лікоть. Шість пальчиків. Навколо: тир, тир, тир, – це нібито каптан.

А чо’, похожий.

Сунув ідола їй у руки.

Постояв, подивився.

Шось наче раптом як вступило у груди, увірвалося, репнуло, наче діжка з квасом: заревів, затрусився, зайшовся од ридань, заквилив, – чи матінку згадав? чи життя своє? чи весни минулі? Острови у морі? дороги непройдені? птаху білу? сни нічні? – а спитай, ніхто не скаже!.. – висякався, надів шапку.

...Але ж! Але ж. Але ж чого я приходив?.. А-а-а, кни-ига!.. Де ж у неї книга? Бенедикт став на коліна і заглянув під ліжко, присвічуючи свічкою. Ондечки той короб. Витягнув, порився – жіноче манаття, нічого цінного. Нема книги. Ще посвітив – порожньо, звичайне сміття. Руку глибоко запустив, все обнишпорив, – нічого.

На печі. Нема.

За піччю. Нема.

Під піччю. Нема.

У комірчині, – посвітив, – одна ржавля; спритною рукою підхопив гака, – наскільки ж гаком зручніше! – всю кругом попотикав, – нема.

Стіл – мо’, в ньому ящик якийсь, – нема; тубарет – подвійне дно? – нема; постояв, обвів очима хату; сарай! – побіг зі свічкою до сараю; так само. Бані в неї нема, нема кому було баню збудувати. Повернувся в хату.

Матрац!!! Запустив руки під Варвару; заважає; обмацав увесь матрац; заважає; стягнув її на підлогу, шоб не заважала; обмацав матрац, подушку, попотикав гаком; поспіхом обмацав швидкими пальцями ковдрочку, перину з воронячого пера, – ніде нічого.

Горище!!! А де ж тут залазити? А-а, ондечки; поліз на тубарет, поспіхом легенько пхнув Варвару, ідол випав з рук; нагнувся, сунув ідола у Варварину середину.

На горищі – нічого. Тільки місячне світло лежить рваною смугою, висунувся через віконце на горищі.

Нада б забити: год високосний, хтозна, шо буде...

Місяць світить, вітер віє, хмари йдуть по небі, дерева гойдаються. У повітрі пахне вологою. Знову весна, чи шо? І порожнеча, і безглуздя, і шерехтіння якесь, – чи то сінна труха зі стелі сиплеться, чи то стріха розсихається. Ні, ще шось.

А-а-а! – та то ж мишаки шарудять. Шарудять мишаки. Мишаки у неї в хаті. Жизні миш’я бігатня.

Что – прелесть её ручек!

Что – жар её перин! -

Давай, брат, отрешимся,

Давай, брат, воспарим!

...Бенедикт повернувся до саней; перевертень подивився запитливо. Бенедикт розмахнувся і бив, бив, бив Терентія Петровича, доки не заніміла нога.

ЄР

Є таке хароше правило: скатіну в хату не пускати, не привчати. Собаці у дворі будку ставлять, хай там і сидить, хазяйство стереже.

Бо якшо якийсь голубчик його пожаліє, – мовляв, мерзне песик, абошо, – пустить його зимою в хату, – ніколи собака в будку не повернеться, бо йому вже в хаті сподобалось. Тільки одвернувся, а він ізнов у двері норовить.

Правило научне, для всякої тварини вірне; так само і з перевертнями. Де перевертню місце? – у хліву. Позаяк він є скатіна, а скатіна на скотному дворі має водитися, сама ж назва підказує.

От і Тетеря: побував раз чи двічі у людській хаті, – спочатку Нікіта Іванич фуліганив, скатіну за стіл посадовив, думками його цікавився; потім Бенедикт мусив його покликати, – це нещодавно, у Варвари, та то він, мабуть, од розладу душевного трохи попустив, – побував перевертень у хаті, а тепер аби тільки в двері.

Спочатку приводи вишукував: чи шось донести, чи двері прочинити, тещі конплімент, Оленьці конплімент, потім із порадами на кухню, мовляв, знаю найлуччий рецепт, як грибці сушить, – та прямо там! Та ми грибці ще за царя Панька сушили, і зараз сушимо, і до Останніх Днів сушитимемо! На нитку понанизуй, та й суши, чи й не наука! Шо ж тут може буть нового!

Потім нібито йому од тестя вказівку вислухать охота: як краще на собі бубонці приладнати, шоб од їх, як їдеш, дзвону більше було; які пісні бажано співати у дорозі: тужливі, чи може веселенькі; а там диви, а він уже й по хліву старший, вже й сам покрикує, шоб – ану бегом! – гній почистили; незчулися, а він уже й у будинку свій. Тільки й чуєш: «Терентій Петрович те, Терентій Петрович се».

Бенедикт і ногами тупав, і лютував, і волав, і соромив, і переконував, і погрожував, і за рукава тягнув, – та, Бєня, перестань, як це без Терентія Петровича? Бо той, бач, і дістане, і принесе, і розсмішить, і фаршмак зготує, і рум’яна схвалить, і білила.

Побачить Оленьку в колобашках, у сметані, і отако вбік, наче сам собі, не стримавшись: «Ну до чего ж баба красивая, ё-моё!»

У санях катає з посвистом, із піснями; вузду косичкою позаплітав, шлею берестяними картинками