прикрасив: посередині ідола прибив мальованого, – вусяра на обидва боки; з одного боку дівка гола з цицьками, з другого напис:
А дістався йому перевертень Яким, дідок задишкуватий, з харкотою: весь час йому в грудях клекоче- блекоче, сипить і хрипить; ледве ноги тягне, два тини пройде, та вже й став:
– Ой, Го-о-оспподи, цариця небесная-я... Гріхи наші тяжкії... Ой, прибрав би Госпо-одь...
І давай кашляти, та з сипом, та з мокротами; та харкать, та спльовувать; доки не отплюється, ти його з місця і батогом не зрушиш.
– Мат-тінко небесная-я... і сорок святих мученикі-ів... забули мене... Забув Микола-угодник... гріхи мої тяжкії...
– Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!
– О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...
– Пісню давай! Молодецьку!!!
– Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...
А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!
Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна – охота було подивитись, чи він там іще стоїть – а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв’язує, – ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і – на тобі! – як розкричався:
А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! – та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.
І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.
Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м’якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, – і в санях доїду; їсти – і спав би їв би, – тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.
Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.
Виходив на двір, на мураву, – ледве-ледве виткнулась з-під снігу, – руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.
А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...
– …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, – бач? – загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність – то найперше. Попервах, канєшно, – попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, – і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві – ого, яка, я ж уже тобі пояснював, – а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? – отож бо й воно.
– Але ж, тату, іскуство требує жертв, – то Оленька за Бенедикта заступається.
– Первий блин комом, – це теща утішає.
– Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. – Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: «На базарь!» – не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, – червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки. Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, – аж комір душить, – ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, – а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, – мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... – так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.
Цю читав. І цю читав. А це шо? – цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.
– Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! – сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!
– Берести не хвата у государстві, – лепетав переляканий мурза, – працювать нема кому...
– Ану ци-и-ить!!!
Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать – наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все’дно брав.
Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, – плями та помарки, от би взнать, хто такий, – та у діжку головою!
