канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.
Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? – беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик – він живий, він метушиться.
Це одна морока. А ще, як-то кажуть, – звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.
Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж –
Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:
– А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..
Тихо, ані звуку.
– Варваро!..
– Хто там? – шепіт тихий.
– Большой і нехароший! – пожартував Бенедикт.
Ніякого відгуку, шерехтіння одне. Бенедикт ввалився у світлицю, кругом подивився: шо вона там робить? Лежить у ліжку, у лахмітті, та то тільки зветься, шо – Варвара Лукинишна: одне лишень око з лахміття виглядає, а то все – гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, – мабуть, за те врем’я, шо Бенедикт її не бачив, її геть усю гребінцями пообсипало.
– Ой, це ви? Провідать? – каже. – А я, бачте, приболіла... На роботу не ходю...
– Хіба?! – затурбувався Бенедикт. – А шо ж таке?
– Не знаю, голубчику. Чогось така слабкість... В очах темно... Ледве дибаю... Та ви сідайте! Я така рада! Тільки пригостити нема чим.
У Бенедикта теж із собою нічого не було. Без гостинця й справді не можна, але ж він так і не надумав, шо ж такого їй подарувать. Книгу – та ви шо, з книгами розлучатись, – краще вже смерть. Оно, здуру, подарував Істопникові «Віндадори», а потім так жалів, так жалів! Все уявляв, яка ж то книга хароша, та як їй на полиці добре стояти було, – і чисто, і тепло, та як же ж вона, бідненька, у неприбраній хаті, темній та прокуреній, у Істопника валяється; може, на підлогу впала, а старий зосліпу не помітив; чи може, нема чим юшку накрити, – то він і...; а може Лев Львович, безстидник, її вициганив-виплакав, собі забрав, од людей закрився, свічку загасив і ксєракс їй робить: желаю, мовляв, розмножацця! Бувають же такі навіжені, шо їм жінки мало! і з козляком жартують, і з собакою, прости Господи, навіть із валянком! Так жалів, шо аж об стіну головою бився, і руки заламував, і нігті гриз; та ні-і-і, тепер уже жодної книги ніколи й нікому.
Квітки, – а бува, шо йдуть до жінки в гості з квітками: якихось яскравіших на городі вирвуть, чи шоб якісь духмяні, побільше наберуть, разом складуть, – та й вийде букет; отож той букет жінці в руки й тицьнуть: мовляв, і ви так само прекрасні, і аромат од вас теж нічого. Міцніше тримайте, та й будемо жарти жартувать. Та де ж ті квітки взимку?
Того ж бо й заведено, шоб не сушити собі голови,– як у гості йдеш, ржавлю нести, а краще вже бражку, із ржавлі зварену. Бо сам теж питимеш.
Користь тут подвійна: бражку зразу ж можна пить, а не дожидацця, поки там її зварять! Та процідять! Та на вуглинки переженуть! та упарять! та уварять! Та остудять! та знов процідять! – а тут уже готове, наливай і пий. Це по-перше.
А по-друге: якшо, бува, прийшов ти в гості, а тобі гості не сподобались, – ну, полаєшся з хазяїном, який запросив, чи там поб’єшся, когось обплюєш, чи тебе обплюють, чи ще шось, – так хоч випити, думаєш собі, встиг, не все пропало.
Але ж Бенедикт давно вже свого хазяйства не мав, своєї бражки у нього не було, а вся кудеяровська, то тільки почни націджувать... та ні-і-і, нам зайвих питань не треба. Тож і прийшов з порожніми руками. І гака у сінях залишив. Узяв тубарет, підсів до ліжка, обличчя зробив співчутливе: брови вгору, рот униз. Без усмішки.
– Як живете? – Варвара, слабким голосом. – Я чула, ви оженилися. Паздравляю. Замічатільне собитіє.
– Мезольянс, – похвалився Бенедикт.
– Як це, мабуть, прекрасно... Я завжди мріяла... Скажіть мені... щось хвилююче, скажіть.
– Гм. А оце ж об’явили – год високосний.
Варвара Лукинишна розплакалася. Та канєшно, шо ж тут веселого.
Бенедикт засовався на тубареті, бо не знав, шо ще казать. Де ж вона ту книгу заховала. Під ліжком? Бенедикт виставив ногу, наче ненавмисне, просунув під ліжко і ногою поводив, чи є там шось заховане. Таке, наче короб.
– Отак, знаєте, читаєш у книгах: фльордоранж, фата... букетик фіялок, приколотий до поясу... фіміам...
– Так, оці всі на букву «ферт», – сказав Бенедикт. – На отой ферт, я помітив, хоч би одне слово зрозуміле. – Через валянок погано відчувалося, шо ж там за короб і де в його кришка. Ото-о-ож: без гака – як без рук.
Варвара Лукинишна плакала єдиним оком.
-...олтарь... пєвчі... «галубіца, гряді»... панікадила...
– Та да-а-а, ні слова не розбереш!
Бенедикт просунув другу ногу під ліжко, наступив валянкові на п’яту і потягнув ногу із взуття. Онуча застрягла, – мабуть, слабко була намотана; ні, краще вже обидва валянки скинути. От невдобно без рук! Це ж, шоб перший валянок знять, треба другим п’ятку притиснуть, а шоб другий знять, треба першим
