– Ой, не кажи!
– Сама нікудишня трава, ні смаку од неї, ні запаху!
– Ані найменшого.
– На пушкіна спіднє вішають, наволочки, а пушкін – наше всьо!
– Всьо, аж до ниточки.
– То ж він стіхи написав, а зовсім не Федір Кузьмич!
– Ні в якому разі.
– Він вище александрійського стовпа!
– Та-а-а-а, дорогенький, куди до нього тому стовпу!
– А Федір Кузьмич, слава йому, мені може по коліна буде! А туди ж, – Найбільший Мурза, довгої йому жизні! Оленьці на коліна угніздився, як у себе вдома!
– Ану, ану!..
– Шо «ану»?..
– Далі думай!
– Шо думати?
– А шо тобі серце підказує?..
Нічого серце Бенедиктові не підказувало, чорно було на серці, наче у хаті взимку, коли всі свічки попалив, навпомацьки живеш; десь була іще одна свічка, та спробуй її знайди серед отої темені непроглядної!
Шукаєш руками, розшукуєш, а руки, – вони ж сліпі, полохливі: знайдеш хтозна-шо, обмацаєш, не бачачи, душа й обімліє: ой, а це шо? Га?! Та зроду такого в хаті не було! Шо це?!
Раптом усе всередині, з переляку, я-як обірветься! Я-я-як кинеш оте, шо обмацував... Стоїш, заціпенівши, і дихнути боїшся... Навіть і ступнути... Думаєш: ану, зараз ступну, та й натраплю ногою на ОТЕ...
Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, – та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, – і тікать, прожогом, не оглядаючись!
...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, – уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, – а нічого такого наче й нема.
Нема нічого.
А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.
Серце нічого не підказувало, а голова – так, голова підказувала, – на те у їй всередині й розум, у голові, – а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля – гай-гай! коли ж це було! – коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, – бачив він у Варвари Лукинишни книгу. Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.
Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.
Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, – ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, – води боїться.
Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!
А є, які й руки не помиють!..
А є, які й чорнилом попідкреслюють!..
А є, які й сторінки повиривають!..
Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! –...»
А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, – от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п’яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці – одна ржавля... Хіба шо в бані?..
Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, – не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, – ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..
А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: «да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві...» Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.
Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...
