Кись

А тільки у народі завжди неспокій та сум’яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день – то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, – хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:

Февраль! Достать чернил и плакать!

– ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, – кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!

А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді – робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з’їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, – та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.

Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!

...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.

– Стій отут.

Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.

– Кому кажу: стій мовчки.

Ні, знов шось мугикає, валянком показує.

– Ну чого тобі? Чого?

Валянка зняв, руку випростав, одв’язав кляпа, цвіркнув плювком:

–...говорю: знаю это место.

– Ну то й шо? Я теж знаю.

– Ты знаешь, как груши околачивать, а я знаю, что тут бензоколонка была.

– Та мало там шо та де було.

– А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! – и летим.

Бенедикт подумав.

– А нашо, чи то зачєм?

– Не зачем, а куда. К такой-то матери.

Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: «ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє», але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його – не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.

– Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? – вода такая, но – горит. – Тетеря засміявся. – Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.

– А ще чого!

– Ну и хрен с тобой. Фашист.

Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, – а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, – оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, – а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, – шо тоді почому було, а послухать його, – так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.

А то ще каже: вода більзін, – сама вода, а сама горить. Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? – ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, – а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, – отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. – та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення- передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.

Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.

Якусь хвильку завагався: гака – у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? – ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у