А ще дід казав:
Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, – близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур’ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..
Як це не нада, – сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, – не ховати, а хто ховає, – лєчить.
Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, – оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, – навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж:
Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір’я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав’язочки за вуха. І – з Богом, галопом, але вже без пісень!
– А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?
– Та... нада мені... про іскуство побалакать...
А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.
Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували – личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті – кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.
Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б’є, зойкує: «Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!..» та весь час осідає, осідає. Та шо таке...
– Агов, Костянтин Леонтичу!!! – гукнув Бенедикт. – Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?
Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:
– Так оце ж оголосили: год високосний!
– Та ти шо, знову?..
– Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.
– А з якого б це? – захвилювався й Бенедикт. – Яка причина, не казали?
– Нічого поки шо не знаємо... Поспішаю я, голубчику, дуже вибачаюся... Жінка ще ж нічого й не підозрює. І худоба не почищена, і вікно тре’ забити на горищі, та шо там казать...
Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.
Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, – це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, – як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з’являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!
І чо’ це одні роки трапляються високосні, а другі – прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!
