Може, місяць, а може, півроку, аж раптом: о! наче чимось повіяло. А то сигнал.
Одразу стрепенешся, нашорошишся. Прийшло, чи може приверзлося? Може й приверзлося... Нє! осьо знов! та ще й виразно! На лікті підведешся, вухо набік звісиш, наче слухаєш.
Ось, наче світло легеньке, мерехтіння в голові, – от наче свічка за прочиненими дверима... Хоч би не злякать...
Ось уже воно, те мерехтіння, трошки подужчало і наче якусь світлицю видно. Посередь світлиці – нічого, а на нічому – книга. Ось уже й сторінки перегортаються... Ось уже й до очей наблизилася, вже й можна розрізнить, шо написано...
Тут у роті пересохне, серце стука, очі прям наче осліпнуть: тільки книгу й бачиш, як вона ото перегортається-перегортається! А шо навколо тебе робиться, того не бачиш, а якшо й бачиш, то сенсу в ньому ніякого нема! Сенс – він отам, у книзі; вона одна справжня, жива, а ліжко твоє, чи тубарет, чи світлиця, чи тесть із тещею, чи жінка, чи коханець її, – неживі вони, намальовані! тіні оманливі! як ото тінь од хмари по землі пробіжить – і нема!
А шо воно за книга, де лежить, чого перегортається, – чи хтось її перегортає? чи сама коливається? – невідомо.
Колись отак я-як дьорнуло, – взяв та й перевірив Костянтин Леонтича. Мимо проїжджав, та отак прямо й дьорнуло: а шо, як у нього?.. Нічого не було, одні червирі на мотузочку. А то був сигнал несправжній.
А бува сигнал справжній і несправжній: якшо сигнал справжній, то оте видіння, шо в голові, – воно наче дужчає, або ж сказать, щільнішає; книга, яка тобі явилася, усе важчає, важчає: спочатку вона прозора, водяниста, а потім густішає, папір у неї такий білий, або жовтуватий, шорсткий, кожну цяточку, чи плямочку, чи подряпинку видно, наче зблизька на шкіру дивишся. Дивишся і аж смієшся од радості, наче прямо зараз любицця надумав.
Букви теж: спочатку бігають-плигають, як оті мурашки, а потім рівненькими такими рядками полягають, чорненькі, шось шепочуть. Які з них відкриті, або ж сказать, розкриті, ті аж наче запрошують: заходь!
Оце буква «он», віконце кругле, і наче дивишся крізь нього з горища на гулкий весняний ліс, – дале- е-еко видно, струмки побачиш і галявини, а якшо повезе, націлишся оком, то ще й Птаху Білу, малу, далеку, наче ото білу смітинку. Оце буква «покой», – так це ж двері, отвір дверний! А шо там за ним? – невідомо, може, життя нове, нечуване-небачене! Якого ще не й бувало!
А осьо «хер», а то ще «живете» – ті, навпаки, дорогу перегороджують, не пускають, вихід навхрест забивають: сюди не пущу. Зась!
«Ци» і «ща» – з хвостами, наче Бенедикт до весілля.
«Черв» – наче стуло перевернуте.
«Глаголь» – на гака схоже.
Тож якшо сигнал справжній, то все це разом: і папір, і букви, і картини, які через букви видно, і шепіт перебігаючий, і гул якийсь, і вітер, шо від перегорнутих сторінок здіймається, – пилякуватий, теплуватий, – все це зненацька я-як згуститься, з’явиться, приплине, повітря кругом наче якоюсь хвилею заллє, отоді вже й знаєш: о, оце воно! Вже йду!
І миттю одлинула, одплинула, одступилася, на ліжку залишилася вся важкість, весь млявий смуток, все густе, тілесне, м’ясне з боку на бік качання; ні непокою, ні ліні, ні болота душевного, тягучого, липкого; весь одразу піднімаєшся, єдиним поривом, наче нитка натягнена, легкий та дзвінкий; бо є мета в голові: знаєш, шо робити, зібраний та веселий!
Зникла, кажу, уся важкість тягуча , – тільки порив! тільки душа!
Сам собою, наче верхня, зачарована шкіра, ліг на плечі балахон, надійним захистом ліг на обличчя ковпак; бачити мене не можна, я сам всіх наскрізь бачу! Зброя міцна, вертлява, сама до руки приросла, – вірний гак, буквою «глаголь» заломлений!
Диво, а не товариші, летючий загін! Чи з двору гукнеш, чи з галереї – вони вже тут! Наче не сплять, не їдять, кожна дюжина – як одна людина! Готові, вперед! Суворе, світле воїнство, піднялись і летимо, чи в спеку, чи в люту завірюху, – нема нам перешкод, розступаються народи!..
Вламуємось і беремо; рятуємо. Якшо сигнал був справжній, – беремо й рятуємо, бо вона й справді там, Книга. Покликала, поманила, голос подала, явилася.
А якшо сигнал несправжній – ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.
А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, – а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, – оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, – нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров’ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, – голова стала пласка, як все’дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.
Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! – це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.
Кажуть же: самому на вилучення ходить – то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.
Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив – ой, як боляче. По-научному – чинив опір.
Сусідів гукав, аж захрип, – не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по
