дізнався потім, набилися вони всі сюди поступово, але швидко, привернені оригіналами-делегатами.
Основною якістю «чутки» є найтонша еманація факту, завжди істинна по природі своїй, якої б виродливої форми не надав їй наш апарат сприйняття та поширення, тобто розум та його лукавий служник — язик. Тому я слухав небайдуже. Дихаючи мені в потилицю, хтось казав сусідові:
— Цей іспанський професор — дивна людина. Кажуть, великий оригінал, зі страшенними примхами: їздить по місту в носилках, наче за середньовіччя!
— Та чи професор він? А знаєте, що я чув? Кажуть, що він не той, за кого себе видає!
— От тобі й на!
— А що накажете думати?!
Бабця, що стояла поперед мене, пропхалася назад, підслуховуючи їх і негайно взяла участь в обговоренні справи.
— Що ж це таке і як це розуміти? — прошамкала вона жаб’ячим ротом; сірі жадібні її очі таємниче просвітліли. Вона понизила голос:
— А мене, мене, а слухайте мене, чуєте? Кажуть, нібито перевірили повноваження, а печатка ж не та, нє-є-є…
Я зрозумів, що громадський нюх працює. Але не було часу дослухатися до шепоту інших, бо комісія зажадала усунення сторонніх.
Іспанець, підвівшись, коротко повів рукою.
— Ми просимо, — сказав він сильним і звучним голосом, — дозволити залишатися тут усім, бо ми маємо бути раді знаходитися в товаристві тих, кому привезли скромні наші дарунки.
Перекладач (це був літератор, що вже видав у світ кілька томів іспанської словесності) виявився не дуже обізнаним у мові. Він перевів: «ми маємо бути» невірно, що, проштовхавшись наперед, я негайно ж зазначив.
— Сеньйор кабальєро володіє іспанською? — звернувся до мене прибулець зі звабливою зміїною посмішкою і раптом задивився на мене так пильно, що я зніяковів. Його чорно-зелені очі з гострою сталевою зіницею втупилися в мене поглядом, що нагадує холоднокровно оголену руку, зануривши яку в мішок аж на саме дно, невблаганно намацує там людина розшукувану річ.
— Володієте іспанською? — повторив іноземець. — Хочете бути перекладачем?
— Сеньйоре, — заперечив я, — я володію іспанською, наче рідною, хоча ніколи не був у Іспанії. Я знаю, крім того, англійську, французьку та голландську; але ж перекладач уже є?!
Відбулася загальна перехресна розмова між мною, іспанцем, перекладачем і членами комісії, причому з’ясувалося, що перекладач усвідомлює своє недосконале знання мови, а тому охоче передає мені свою роль. Іспанець жодного разу не глянув на нього. Очевидно, він захотів, щоб перекладав я. Комісія, втомившись від переполоху, теж не заперечувала. Тоді, звернувшись до мене, іспанець назвався:
— Професор Міґуель-Анна-Марія-Педро-Естебан-Алонсо-Бам-Ґран, — на що я відповів як звичайно, тобто:
— Олександр Каур (моє ім’я), — після чого засідання знов набуло офіційного характеру.
Поки що я перекладав звичайний обмін вітаннями, що висловлювалися по черзі комісією та іспанцем, які було складено в дусі того часу і які не заслуговують сьогодні на докладний переказ. Потім Бам-Ґран зачитав список подарунків, надісланих ученими острова Куби. Список цей викликав загальне вдоволення. Два вагони цукру, п’ять тисяч кілограмів кави та шоколаду, дванадцять тисяч — маїсу, п’ятдесят бочок оливкової олії, двадцять — апельсинового варення, десять — хересу та сто ящиків манільських сигар. Усе вже було зважено та занесено до комор. Але ті тюки, що лежали перед столом, містили речі, щодо яких Бам-Ґран сказав тільки, мовляв, з дозволу пайкової комісії, він «матиме честь негайно показати товариству все, що є в тюках».
Тільки-но я переклав ці слова, як по залі прокотився схвальний гул: очікувалося видовище, вірніше, подальший розвиток видовища, на яке вже перетворилася присутність делегації. Всім, а також і мені, стало напрочуд весело. Ми були свідками щедрого та мальовничого жесту, картинного, наче на малюнках, де зображено прибуття мандрівників у далекі краї.
Іспанці перезирнулися та тихо забалакали між собою. Один із них, простягши руку до тюків, раптом посміхнувся та доброзичливо подивився на юрбу.
— Всі дорослі — діти, — сказав йому Бам-Ґран досить чітко, так що я розчув ті слова; потім, зрозумівши по моєму обличчю, що я розчув, він нахилився до мене та заглядаючи в очі лезом своїх блискучих зіниць, шепнув:
VIII
Так м’яко, так вишукано пожартував він, лише пожартував, звичайно, але мені немовби міцно потисли руку, і я, з калатаючим серцем, не звернувши навіть уваги, наскільки сміливо та легко він надав своїм дивним натяком особливого змісту віршу Гейне, — зміст якого безмежний, — спромігся лишень мовити:
— Правда? Що хотіли ви цим виразити?
— Ми знаємо дещо, — сказав він звичайним своїм голосом. — Отже, приступайте, кабальєро!
Ледве цей настрій, оцей момент, подібний до несподіваного бриніння струни, завмер серед метушні, що піднялася навколо тюків, як я був знову занурений у свою справу, уважно слухаючи уривчасті слова Бам-Ґрана. Він говорив про поспішність свого від’їзду, вибачаючись, що привіз менше, ніж це було можливо. Тим часом руки іспанців, зі зграбністю котячих лап, піднялися з-під плащів, блиснувши вузькими ножами; повернувши тюки, вони порозрізали мотузки, потім швидко розпороли шкіру й полотно. Запанувала тиша. Глядачі юрбилися навколо, чекаючи, що ж буде. Тільки й чутно було, як за дверима сусідньої кімнати телеграфічно тріскотить друкарська машинка під похмурою, до всього байдужою рукою.
На цей момент зала вже була настільки набита клієнтами й службовцями КУБУ, що бачити, що відбувається могли лише ті, хто стояв попереду. Вже іспанці вийняли з тюка коробки з темними, короткими свічками.
— Ось! — сказав Бам-Ґран, беручи одну свічку і вправно запалюючи її. — Це ароматичні свічки для освіження повітря!
Сухою, блідою рукою підняв він вогника, і по просмерділій поганим тютюном залі війнуло тонкими пахощами, схожими на духмяне тепло саду. Багато хто засміялися, але тінь здивування лягла на деякі вчені фізіономії. Не розчувши мого перекладу, ці люди сказали:
— А, свічки, це добре! Мабуть, буде й мило! — однак по більшості облич ковзнуло розчарування.
— Якщо всі подарунки такі… — сказав сивий чоловік із червоним носом парубкові, що стояв, схрестивши руки, розчервонілий од надміру похмурості, — то що ж це?
Юнак презирливо зіщулив очі та сказав:
— Отож…
Тим часом робота посувалася жваво. Ще три тюки розповзлися під порухами гострих ножів. З’явилися відрізи чудового кольорового шовку, візерунчатий серпанок, білі панами, сукно й фланель, панчохи, рукавички, мережива та багато інших матерій, побачивши колір і блиск яких, я міг тільки здогадатися, що