Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

— Салют! — озвався хлопець. — Теж до Гоґвортсу?

— Так, — відповів Гаррі.

— Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, — повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. — Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

— А ти маєш свою мітлу? — вів далі хлопець.

— Ні, — відказав Гаррі.

— А взагалі… граєш у квідич?

— Ні, — відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

—А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

— Ні, — повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

— Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі — опинитися у Гафелпафі! — я б, напевне, звідти втік, а ти?

— Гм, — миркнув Гаррі, який волів би сказати Щось мудріше.

Глянь на того типа! — зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, Усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

— Це Геґрід, — сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. — Він працює в Гоґвортсі.

— О, — мовив хлопець, — я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

— Він ключник! — обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

— Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

— Як на мене, це золота людина, — холодно мовив Гаррі.

— Невже? — трохи глузливо запитав хлопець. — А чого він з тобою?.. Де твої батьки?

— Померли, — коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

— Який жаль, — сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. — Але вони були нашого роду, правда?

— Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

— Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: 'Готово, мій любий'— і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

— Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, — сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

— Що сталося? — поцікавився Геґрід.

— Нічого, — збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

— Геґріде, а що таке квідич?

— Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

— Від таких пояснень мені ще гірше, — дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

— …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…

— Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в 'Дірявому Казані'? А загалом — що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, — взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!

— То що таке квідич?

— Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби… футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м'ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.

— А що таке Слизерин і Гафелпаф?

— Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але…

— Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, — понурився Гаррі.

— Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, — спохмурнів Геґрід. — Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.

— Вол… перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?

— Колись дуже давно, — відповів Геґрід.

Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні 'Флоріш і Блотс', полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника 'Закляття й замовляння — зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим' професора Віндиктуса Віридіана.

— Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.

— Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, — пояснив Геґрід. — До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.

Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок ('Тут написано: олов'яний'), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п'ять кнатів за ківшик).

Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.

— Тілько чарівна паличка лишилася… Йой!.. Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.

— Та не треба… — зашарівся Гаррі.

— Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову. Всі дітиська мріють про сов, вони страшенно корисні, носять пошту й таке інше.

Через двадцять хвилин вони вже виходили із 'Совиного Торговельного Центру Айлопс', який виявився темним приміщенням, сповненим шарудіння й мерехтіння яскравих, наче смарагди, очей. Гаррі ніс велику клітку з гарною полярною совою, що міцно спала, опустивши голову під крило. Він безперестанку дякував, затинаючись, немов професор Квірел.

— Та досить уже, — грубувато урвав його Геґрід. — Певно, ті Дурслі не вельми ущедрювали тебе да- РУнками. Що ж, тепер треба тілько в 'Олівандер' — єдине місце, де можна си придбати найкращу чарівну паличку.

Чарівна паличка — ось чого Гаррі прагнув найдужче.

Ця остання крамничка була тісна й занедбана. Облуплені золоті літери над дверима проголошували: