антропоцентричний, зрештою, може погодитися з картиною сотворіння світу як із трохи моторошним жартом.
Приваблює думка про Творця, який просто собі бавився; але ми опиняємось тоді в зачарованому колі: ми уявляємо собі творця злостивим не тому, що він нас зробив такими, а тому, що ми самі такими є. Тим часом ота другорядність і абсолютна порівняно з Космосом мізерність людини, про яку нам говорить наука, робить маніхейський міф аж банально примітивним. Іншими словами: якби мало статися оте сотворіння світу, — чого мій розум, зрештою, не може припустити, — той рівень знань, який для цього конче потрібен, сягає так високо, що для дурнуватих жартів місця вже не залишається. Адже, — і в цьому, власне, полягає моє кредо, — щось подібне до досконалої мудрості зла — неможливе. Логіка підказує, що Творець не може бути дрібним пройдисвітом, маніпулятором, який іронічно бавиться з тим, що створює. Те, що ми вважаємо наслідком зловмисного втручання, можна зрозуміти тільки як звичайний прорахунок, як помилку, але в такому випадку ми вступаємо в царину неіснуючої теології неповноцінних богів. Тож сферою їхньої практики як творців є, власне, ніщо інше, як терен моєї життєвої діяльності, а саме — статистика.
Кожна дитина несвідомо робить відкриття, на грунті яких виросли світи Гіббса й Больцмана,[2]оскільки дійсність постає перед дитиною як безліч можливостей, і кожну з них можна вирізнити й спонукати до виявлення так легко, ніби це відбувається само собою. Дитину оточує безліч віртуальних світів, їй зовсім чужий космос Паскаля — застиглий труп, що рухається розмірено, як маятник у годиннику. Закостенілий спосіб думання зрілих років знищує оте первісне багатство. Якщо це зображення дитинства здається однобічним, хоча б тому, що дитина своєю внутрішньою свободою завдячує незнанню, а не свідомому вибору, то, зрештою, таким є будь-яке зображення. Після того, як моя дитяча уява зазнала поразки, мені все ж залишилося дещо у спадок — несхитне несприйняття дійсності, що нагадувало скоріше лють, аніж байдужість. Уже той мій сміх був символічним запереченням, хтозна, чи не рішучішим за самогубство. Признаюся в цьому, вже маючи за плечима шістдесят прожитих років; а математика була лише віддаленою похідною такої моєї життєвої позиції. Вона була моєю другою втечею.
Я говорю в переносному розумінні, — але прошу вислухати мене. Я зрадив умираючу матір, тобто всіх людей, завдяки своєму сміху я опинився на боці могутнішої од них, хоча й відразливої, сили, бо не бачив іншого виходу. Але потім мені стало зрозуміло, що й цього нашого ворога, який є всюди, який у нас самих звив собі гніздо, я так само можу зрадити, принаймні якоюсь мірою, бо математика незалежна від світу.
Час продемонстрував мені, що я знову помилився. Насправді стати на бік смерті проти життя і на бік математики проти світу — неможливо. Це означатиме тільки власну загибель. Хоч би що ми робили, ми робимо це в житті, і математика — теж не ідеальна схованка, оскільки її оселя — мова. Ця інформаційна рослина пустила коріння у світ і в нас. Таке порівняння завжди жило в мені, навіть тоді, коли я не вмів іще перекласти його на мову доказів.
У математиці я шукав того, що мало вартість у дитинстві, — багатства світів, — і це давало змогу легко поривати зв’язки зі світом, що в ньому мусимо жити, наче позбавляла його сили, існуючої також і в нас, лише прихованої в такій мірі, щоб ми могли про неї забувати. Але згодом, я, як і кожний математик, із подивом переконувався, яка ж разюче несподівана й неймовірно багатогранна ця діяльність, що спочатку скидалася на гру. Розпочинаєш її, явно й недвозначно відділяючи думку від дійсності, арбітральними рішеннями, що своєю категоричністю дорівнюють акту творення, досягаєш термінологічних визначень, які мають відмежувати нас від того людського юрмища, серед якого нам доводиться жити.
І саме це заперечення, цей найрішучіший розрив з дійсністю, власне, й доводить нас до суті явищ, і втеча виявляється насправді здобуттям, дезертирство — розумінням, а розрив — поєднанням. Водночас ми робимо відкриття, що втеча була ілюзорна, бо ми повернулися до того, від чого намагалися втекти. Ворог перетворюється на спільника, а ми досягаємо очищення, через яке світ мовчки дає нам зрозуміти, що можливість здобути перемогу над ним прихована в ньому самому. Так ми приборкуємо страх, обертаючи його на захват, у тому особливому сховищі, заслони якого, власне, збігаються з поверхнею єдиного світу.
Математика ніколи не дає людині можливості розкрити, виявити себе так, як дає буді-яка інша сфера людської праці; ступінь знищення своєї тілесності, який у ній досягається, ні з чим не зрівнянний. Зацікавлених цими словами відсилаю до моїх праць. Тут можу тільки сказати, що світ увів свої закони в людську мову на самому початку її зародження; математика прихована в кожній мові, і її не можна вигадати, а можна тільки — відшукати.
Те, що в ній є кроною, невіддільне від того, що є корінням; адже вона утворилася не протягом трьохсот чи восьмисот років історії цивілізації, а за тисячоліття еволюції мови, на грунті боротьби людини з середовищем, виникла з-поміж людей і з-поміж мов. Мудрість мови настільки перевищує розумові можливості кожної окремої людини, наскільки мудрішим за свідомість кожного з нас є наше тіло, яке само по собі всебічно забезпечує всі життєві процеси. Спадщини обох еволюцій — живої матерії і інформаційної матерії мови — ми ще не вичерпали, а вже мріємо про те, щоб вийти за їхні межі. Ці слова скидаються на дешеве розумування, але аж ніяк не можна назвати так мої докази мовного походження математичних понять, тобто того, що ці поняття не утворилися ані з можливості порахувати окремі предмети, ані з кмітливості людського розуму.
Причини, з яких я став математиком, певна річ, складні, а однією з найголовніших є хист, без якого я міг би стільки досягти у своїй галузі, скільки горбань — рекордів у легкій атлетиці. Не знаю, чи в історії, котру я хочу розповісти, відіграли якусь роль причини, що стосуються не так моїх здібностей, як моєї вдачі, але не можу виключити цієї можливості, бо події ці такого масштабу, коли ні природна сором’язливість, ні гордовитість вже не беруться до уваги.
Автори щоденників, як правило, бувають найщирішими тоді, коли вважають, що розповідають про себе щось надзвичайно важливе. А я, навпаки, сказав би, що причина щирості полягає в цілковитій неістотності власної особи, тобто до принципово неприйнятної відвертості мене може змусити лише брак усвідомлення, де кінчається статистична примха, яка обумовлює душевний склад особистості, і де починається правило, спільне для всього людського роду.
У різних сферах можна здобувати або справжнє знання, або таке, що дає нам лише душевний комфорт, причому вони зовсім не повинні поєднуватися. Розрізнення цих двох різновидів знання в антропології майже не можливе. Напевно, ми через те найгірше знаємо самих себе, що повсякчас прагнемо дізнатися — що ж створило людину, і, хоч не можемо про це дізнатися, але заздалегідь навіть не усвідомлюючи цього, виключаємо той факт, що в процесі її створення найглибша необхідність могла поєднуватися з найнесподіванішими випадковостями.
Колись я розробив для одного з моїх друзів програму експерименту, що полягав у моделюванні обчислювальною машиною сімейства нейтральних істот — таких гомеостатів, які повинні були пізнавати своє середовище, не маючи на початковій стадії жодних «емоційних» чи «етичних» рис. Ці істоти розмножувалися, — певна річ, тільки в машині, тобто у вигляді цифр, як сказав би профан, — і впродовж кільканадцяти «поколінь» в усіх «екземплярах» знову й знову з’являлася риса, зовсім для нас незрозуміла, свого роду відповідник «агресивності». Після перевірки шляхом дуже марудних, але марних розрахунків, мій доведений до відчаю приятель почав, зрештою, — вже тільки з розпачу! — досліджувати найнеістотніші обставини експерименту, і тоді виявилося, що один з датчиків реагував на зміни вологості повітря, які й призвели до відхилень.
Мені важко не думати про той експеримент, коли я все це пишу, бо чи не могло статися так, що суспільний розвиток виніс нас із тваринного царства по висхідній лінії, тимчасом як ми принципово не були готові до цього злету? Реакція утворення суспільних зв’язків почалась, тільки-но «людські атоми» виявили свою здатність до зчеплення. Атоми ці були лише матеріалом, що його піддали суто біологічній обробці, готовим до виконання типово біологічних функцій, а той рух, отой поштовх угору вихопив нас і поніс у цивілізаційний простір. Хіба ж міг такий старт внаслідок випадкових збігів не позначитися на біологічному матеріалі? Отак глибинний зонд піднімає з морського дна, крім того, на що він був націлений, ще й якісь непотрібні уламки. Згадую відвологлий датчик безвідмовної обчислювальної машини. Чому, власне, той процес, який спричинився до нашої появи, мав би бути з усіх поглядів досконалий? І все ж ані ми, ані наші філософи не наважуємося на думку про те, що існування людського роду як унікального явища зовсім не передбачає досконалості, яка мала б супроводжувати його утворення, — так само, як годі сподіватися такої досконалості й біля колиски кожної окремої людини.
Дуже цікаво, що ознаки нашої недосконалості як представників біологічного роду жодна релігія ніколи не визнавала тим, чим вони є насправді, тобто наслідками помилкових дій; навпаки, практично усі релігії сходяться на тому, що людська недосконалість — це результат деміургічного зіткнення двох антагоністичних досконалостей, які шкодять одна одній. Їхня формула проголошує, що світла досконалість зіткнулася з досконалістю темною, і внаслідок цього народилася людина. Моя концепція звучала б вульгарно в тому випадку, якби була помилкова, — а чи вона така, ми не знаємо. Мій друг, про якого я щойно згадував, карикатурно переінакшив її, сказавши, що за Хогартом, людство — то горбань, котрий, не знаючи про те, що можна й не бути горбатим, тисячоліттями шукає у своєму горбі ознак вищої
