доцільності, оскільки ладен погодитися з будь-якою версією, окрім тієї, що його каліцтво просто випадкове, що ніхто не обдарував його ним з вищих міркувань, що воно ні для чого не придатне, бо сталося внаслідок відхилень і примх антропогенезу.
Однак я збирався говорити про себе, а не про весь людський рід. Не знаю, звідки вона взялась у мені і через що з’явилась, але ще й тепер, по стількох роках, помічаю в собі непостарілу злість, бо енергія найпримітивніших реакцій ніколи не старіє. Я аж ніяк не вдаюсь до скандальних витівок. Упродовж кількох десятків років я працював, як ректифікаційна колона, виробляючи дистилят, утворений стосами моїх наукових робіт і породжених ними агіографій. Якщо ви скажете, що вас зовсім не обходять деталі механізму, які не слід видобувати на світло денне, зважте, що в чистій їжі, якою я вас частував, я бачу тривкий слід усіх моїх таємниць.
Математика не була для мене землею обітованою, скоріше соломинкою, за яку хапається потопаючий, храмом, у який я ввійшов невіруючим, бо панувало в ньому treuga Dei.[3] Недаремно мою головну математичну працю було названо деструкційною. Не випадково я піддав сумніву підвалини математичної дедукції і поняття аналітичності в логіці. Я повернув знаряддя статистики проти їхніх засад — і зруйнував їх. Я не міг бути дияволом у підземному царстві і ангелом у сонячному світлі. Я творив, але на згарищах, і Йовітт має слушність: я більше зруйнував істин, аніж відкрив.
У цьому від’ємному балансі звинувачено добу, а не мене, бо я з’явився вже після Рассела і Геделя,[4]після того як перший виявив тріщини у підмурку кришталевого палацу, а другий — підважив той підмурок. Отже, було сказано, що я діяв у дусі часу. Так, певна річ. Але трикутний смарагд залишається трикутним смарагдом і тоді, коли у викладеній мозаїці стає людським оком.
Не раз я замислювався над тим, що було б зі мною, коли б я народився у надрах однієї з чотирьох тисяч примітивних культур, котрі передували нашій, в отій безодні вісімдесяти тисяч років, яку через брак уяви ми зводимо до передісторії справжніх подій і вважаємо якимось доісторичним залом чекання. В деяких із цих суспільств я напевно змарнував би своє життя, зате в інших, завдяки моїй вродженій здатності комбінувати елементи, можливо, реалізував би себе набагато повніше в ролі затятого творця нових обрядів і магічних ритуалів. Можливо, за відсутності гальма, яким у нашій культурі є відносність поняттєвого існування, я міг би без внутрішнього опору освячувати оргії розперезаних, сповнених шалу руйнування прадавніх людей, бо в їхньому середовищі був звичай час від часу відміняти обов’язкові на кожний день правила, тобто розривати культурну традицію (вона була підмурком, твердинею, абсолютом, проте ці люди дивовижним чином дійшли до того, що навіть абсолют має бути дірявим!), — аби вивільнити розжарену масу надмірностей, які не вміщаються в жодній кодифікаційній системі і лише частина яких, загнуздана й стриножена звичаями, знаходить вихід у войовничих і сімейних ролях.
Оте розрубування вузлів і відкидання громадських правил було розумне і раціональне: групове шаленство, пандемоніум, вивільнений і підстьобуваний бичем наркотичних ритмів і отрут, відкривали клапани безпеки, через які випаровувався фермент знищення; цим особливим винаходом варварство було пристосовано до людини. Відкинуто було принцип злочину, якого можна зректися, тимчасового божевілля, кратера, що ритмічно пульсує у суспільному порядку, і тепер усі ці сили мусять ходити в запрягу, тягти лямку, — відігравати ролі, до яких вони кепсько пристосовані, і тому ці сили, наче іржа, роз’їдають повсякденність, у прихованому вигляді вони є скрізь, хоча не здатні виявити себе не анонімно. Кожен з нас змалку тримається за обраний ним і дозволений суспільством власний шматок, що здобув consensus omnium,[5]і цей свій шматок кожен доглядає, плекає, вдосконалює, дмухає на нього, щоб найкраще розвивався, і вдає з себе, будучи часткою, ціле — обрубок, який претендує на те, щоб його вважали цілісністю.
Скільки пам’ятаю себе, мені завжди бракувало породженого вразливістю етичного почуття. Я свідомо створив собі його замінник, однак мусив знайти для цього поважні мотиви, бо засновувати моральні принципи на порожнечі — все одно, що причащатися без віри. Певна річ, я не планував своє життя у такий теоретичний спосіб, як тут зображено, і заднім числом не підганяв під свої вчинки якихось правил. Я діяв завжди однаково, хоча спершу й несвідомо; про мотиви своїх учинків я здогадався пізніше.
Якби я вважав себе добрим від природи, то, мабуть, не здатний був би зрозуміти зло. Я думав би, що люди чинять зло завжди із наперед обдуманим наміром, тобто роблять те, що замислили, бо не знайшов би у своїй душі інших спонук для підлості. Але я знав більше, я знав водночас і власні нахили і те, що моєї провини тут нема, бо мене створено таким, який я є, не питаючи на це моєї згоди.
Мій розум ображало те, що один раб пригнічує іншого раба, аби задовольнити властиві їм обом інстинкти, один невинуватий завдає мук іншому такому ж, хоча існує шанс, хай незначний, успішного опору цьому насильству. Ми такі, які є, безнадійна справа піддавати сумніву своє «я», але коли з’являється найменший шанс протиставити себе незалежній від нас реальності, — то як же не скористатись з нього? Лише такі ухвали й такі дії і є винятково нашою, людською, властивістю, так само як можливість самогубства; це сектор свободи, в якому ми відкидаємо непрохану спадщину.
Тільки не кажіть, що я суперечу сам собі — тому, хто у кам’яному віці вбачав добу своїх найліпших втілень. Процес пізнання необоротний, і не можна повернутися у морок блаженного невідання. В ті часи я не мав би ніяких знань і не міг би їх здобути. А нині я повинен використовувати ті знання, якими володію. Невже ж, знаючи, що нас творив і формував випадок, я мав би бути слухняним виконавцем усіх велінь, що випадають нам у незліченних тиражах історичної лотереї?
Особливість мого principium humanitatis[6]така, що якби його схотів застосувати хтось від природи добрий, то він змушений був би — згідно з настановою «перемогти власну натуру» — чинити зло, щоб утвердитись у своїй людській свободі. Тож мій принцип не надається для загального застосування, але я й не збирався знайти етичну панацею для всього людства — для цього нема жодних підстав. Несхожість, неоднаковість людей існує одвіку, отже, Кантів постулат про загальне право як про засаду вчинків окремої особи означає насильство над людською натурою і, підкоряючи властиві кожній особистості вартості зверхній щодо них культурі, чинить несправедливість. Я зовсім не наполягаю на тому, що нібито кожний тільки такою мірою є людиною, якою зміг сам приборкати в собі чудовисько. Я виклав суто особисті погляди, свою власну стратегію, яка, зрештою, нічого в мені не змінила. Ще й тепер першою моєю реакцією на звістку про чиєсь нещастя буває іскра задоволення, і таких душевних порухів я вже навіть не намагаюся притлумлювати, бо знаю, що не діткну того місця, де й досі живе той тваринний сміх. Але все ж я відповідаю опором і дію всупереч собі тому, що можу так робити.
Якби я справді мав намір написати автобіографію, котра, якщо зіставити її з томами на полиці, виявилася б антибіографією, я не повинен був би виправдовуватися за ці визнання. Але моя мета інша. Випадок, який я хочу змалювати, зводиться до того, що людство зіткнулося з чимось невідомим, висланим у зоряний морок істотами, котрі не належать до роду людського. Як перша в історії, ситуація досить-таки серйозна, отже, виникла потреба докладнішого, ніж прийнято, з’ясування, — хто, власне, репрезентував людство у цій зустрічі. Тим паче, що ані моєї геніальності, ані математики виявилося не досить, аби ця зустріч не дала отруєних плодів.
Про проект MAVO (Master’s Voice[7]) існує величезна література, ширша й набагато різнорідніша, ніж про Манхеттенський проект. Коли його розсекретили, Америку й весь світ затопила така щедра повінь статей, праць і монографій, що бібліографія на цю тему являє собою чималий том завгрубшки як енциклопедія. Офіційну версію викладено у доповіді Белойна, яку «Амерікен Лайбрері» видала згодом десятимільйонним тиражем; квінтесенцію цієї доповіді вміщено у восьмому томі «Encyclopedia Americana». Про Проект писали також ті, хто працював у ньому на головних посадах, — С. Раппопорт («Перша спроба міжзоряного зв’язку»), Т. Ділл («Голос Неба» — я був свідком»), Д. Протеро («Фізичні аспекти Проекту MAVO»). Ця остання праця, що належала перу мого вже покійного друга, є однією з найдокладніших, хоча, власне, її слід віднести до спеціальної літератури, яка з’являється там, де об’єкт дослідження цілком відчужений від його дослідників.
А от історичних праць надто багато, щоб можна було їх перелічити. Монументальною є чотиритомна «Хроніка 749-и днів» фахівця з історії науки Вільяма Енджерса. Вона вразила мене своєю скрупульозністю; адже Енджерс знайшов усіх колишніх співробітників Проекту і виклав їхні погляди, але я не дочитав його працю до кінця — як на мене, це так само неможливо, як прочитати телефонний довідник.
Окремий розділ становлять не фактографічні книжки, а різноманітні інтерпретації Проекту, від філософських і теологічних аж до психіатричних. Читання таких публікацій завжди викликало в мене роздратування і нудьгу. Напевне, не випадково, що найбільше подробиць повідомляли про Проект ті, хто не мав до нього безпосереднього стосунку.
Це нагадує відмінність у ставленні до гравітації чи електронів фізиків і просто культурних людей, котрі читають популярні книжки. Таким людям здається, що вони розуміються на справах, про які фахівці навіть говорити
