Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд»
— У тебе є грошi?
— Вистачає. А що?
— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?
— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?
— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.
— Сеанс уже почався.
— То зайдемо пiсля початку.
Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.
За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.
Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.
— Рiчарде…
— Що?
— Чому ти тут?
— Це гарний фiльм, Доне.
— Чим вiн гарний? — запитав вiн.
— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.
— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.
— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:
— Рiчарде, чому ти
— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.
— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.
— Менi подобається цей фiльм…
Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:
— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?
— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.
Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.
— Доне, ти робиш усе помiрковано?
— Iнодi.
— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?
— Запитання поставив ти.
— Так. Ти маєш вiдповiдь?
— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.
Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.
— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.
— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.
— I фiльм був твоєю вiдповiддю?
— Так.
— Ну й ну.
— Ти не розумiєш, — мовив вiн.
— Нi.
— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?
— Та звiсно. — Я починав розумiти його.
— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?
— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.
— Забава. Правильно. Це перше.
— Може бути й щось пiзнавальне.
— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.
— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.
— Та сама забава. Перше.
— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.
— Пiзнання. Друге.
— Втеча вiд нудьги…
— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.
— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.
— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.
— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?
— Правда.
— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?
— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.
— Але чому?
— Тобi подобаються фiльми жахiв?
— Нi.
— Ти їх коли-небудь бачив?
— Нi.
— Але ж дехто витрачає чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? — Вiдповiдь на це запитання вiн залишив менi.
— Так.
— Тебе нiхто не примушує дивитись їхнi фiльми, їх нiхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».
— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
— Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга є неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для них мiркувань тiшаться своєю вiрою в те, що у своїх власних фiльмах вони
