безпораднi? Нi, не повiриш.
— Нi, не повiрю, — погодився я.
— Доки ти цього не зрозумiєш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр — бути нещасними, i так воно й має бути, Рiчарде!
— Гм.
— Ми — iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми — отрута всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той, що його викликають iлюзiї на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажаємо. Ми можемо повiрити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає вiд щасливої до лихої долi.
— У багатьох життях? — запитав я.
— Скiльки фiльмiв ти бачив?
— О-о…
— Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе, що має час i простiр, — все це кiно i все це iлюзiя, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими iлюзiями, хiба не так?
— Доне, як далеко сягає ця тема кiно?
— Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше — це залежить вiд того, який з їхнiх фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на рiзних екранах. Ми купуємо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з’явитися на цiй планетi чи в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.
— А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i часi?
— А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?
— Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?
— Маєш рацiю, — погодився вiн, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволi примiтивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з iлюзiєю, навiть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали свiтло.
— Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Доне?
— Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Рiчарде?
— Ми самi, — сказав я.
— Хто в них грає?
— Ми самi.
— Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв, розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто має право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фiльм знов i знов?
— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?
— З тебе досить такої свободи? — запитав вiн.
— Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого термiну?
— Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить великої рiзницi. А що таке проекцiйний апарат?
— Мозок, — вiдповiв я. — Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.
— Що таке фiльм? — поцiкавився вiн.
— Ось ти й спiймав мене.
— Усе, що ми згоднi впустити до власної уяви?
— Може, й так, Доне.
— Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, — сказав вiн, — i все там буде й завершеним, i достатнiм — початок, середина, кiнець, — усе воно є там цiєї ж таки митi, тiєї ж таки мiльйонної частки секунди. Фiльм iснує поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти знаєш, що таке кiно, то загалом тобi вiдомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з’явитися переможцi й переможенi, i любовi, i катастрофи — все там. Але щоб той фiльм тебе захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь об’єктив… Будь-яка iлюзiя потребує простору i часу для свого здiйснення. Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в крiслi й забуваєш, що дiється поза стiнами кiнотеатру, i для тебе починається кiно.
— I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатної пасти?
— Нi, кров справжня, — вiдказав Дон. — Але задля бiльшого впливу на наше реальне життя, це може бути i томатна паста…
— I реальнiсть?
— Реальнiсть є свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку роль грає її дитя в своїх iграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навiть не знає про нашi iлюзiї та iгри. Воно знає тiльки себе, а нас сприймає у своїй подобi, досконалiй i довершенiй.
— Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про нудьгу…
— Поглянь на небо, — запропонував вiн, i це була така швидка й раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали розiрванi пiр’їстi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив їхнi окрайки.
— Гарне небо, — зауважив я.
— Досконале небо?
— Атож, Доне, небо завжди досконале.
— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiнюється?
— Отакий я розумник! Правда!
— I море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змiнюється, — правив Дон. — Якщо досконалiсть є застiй, тодi небо — це просто болото! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.
— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.
— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на iснуваннi в часi. Не спиняючись, я обернувся до нього.
— Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?
— О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? — сказав вiн. — А ти?
— Чому все, що я кажу, хибне?
— А чи все, що ти кажеш, хибне?
— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.
— Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? — запитав вiн.
— Нерухомим майном чи страхуванням.
— За нерухомiстю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.
— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Анi минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й наступного тижня, га?
— Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере аж
Днi минали один за одним. Ми лiтали, як i ранiше, але я бiльше не переймався назвами мiст чи кiлькiстю грошей, що їх збирав з пасажирiв. Я почав вимiрювати лiто такими речами, яких навчився, розмовами, якi ми вели пiсля польотiв, i чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж поки нарештi збагнув, що це нiякi не чудеса.
