Ілюзії

— Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима.

— Чудово. Голуба пiр’їна. Уяви собi цю пiр’їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз’єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її.

Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр’їну: п’ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр’їну, що плавала собi в темрявi.

— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi.

Я облямував свою пiр’їну золотим сяйвом.

— Готово.

— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi.

— Де моя пiр’їна?

— Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного «Мака».

— Моя пiр’їна? Подiбно до вантажного «Мака»?

— Образно кажучи, Рiчарде.

Усi пополудневi години я чекав появи своєї пiр’їни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив її. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком.«Вироблено для молочарень Скотта фермою «Голуба пiр’їна», Брайєн, Огайо».

— Доне, моя пiр’їна!

— Я думав, ти хочеш справжню пiр’їну.

— Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi?

— Чи бачив ти саму пiр’їну, без усього iншого? Чи тримав її в руцi?

— Атож, саму пiр’їну, без нiчого.

— Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього.

Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч!

— Сьогоднi пiр’їна, — мовив я, — а завтра цiлий свiт!

— Будь обережний, Рiчарде, — настiйно порадив Дон, — щоб потiм не шкодувати…

15

Правда,
яку ти говориш,
не має нi минулого,
нi майбутнього.
Вона є,
i це все, що
має бути.

Я лежав на спинi пiд своїм «Флiтом», витираючи масло з нижньої частини фюзеляжу. Двигун чомусь викидав тепер менше масла, нiж ранiше. Шiмода полiтав з пасажиром, потiм пiдiйшов i сiв на траву коло мене.

— Рiчарде, як ти сподiваєшся вразити свiт, коли кожен працює, щоб заробити собi на життя, а ти день крiзь день безвiдповiдально ганяєш на своєму скаженому бiпланi, катаючи за грошi пасажирiв? — Вiн знову випробовував мене. — Це запитання, яке тобi ставитимуть ще не раз.

— Ну що ж, Доне. По-перше: я iсную не задля того, щоб вразити свiт. Я iсную задля того, щоб жити в такий спосiб, який зробить мене щасливим.

— Гаразд. А по-друге?

— По-друге, кожному вiльно робити все, що йому до вподоби, аби заробляти собi на прожиток. По- третє. Вiдповiдальний — це той, хто здатен нести вiдповiдальнiсть, здатний вiдповiдати за обраний ним спосiб життя. Iснує лиш одна особа, перед якою ми повиннi вiдповiдати. I це, звiсно…

— …ми самi, — докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо.

— Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчуваємо такої потреби… i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж немає нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визнає за цiкавiше розумiти, чому ми дiємо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр — чи то волiємо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. — Я трохи покривився. — Це надто довга вiдповiдь?

Дон кивнув головою.

— Трохи задовга.

— Гаразд… Як же можна вразити свiт?… — Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. — А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд?

Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою.

— Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим.

— Ану випробуй мене ще. — Як приємно було усвiдомлювати, що мiй мозок працює точно i справно.

— Учителю, — сказав Дон, — я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке?

— Здаюся, — сказав я. — Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти.

— Що?

— Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки.

— Пожвавлювати вечiр теж треба обережно. Проблеми — це не жарти й забавки для людей, якi прийшли до тебе, якщо вони не високорозвиненi iстоти, бо тi знають, що вони самi собi месiї. Ти маєш вiдповiдi, отож давай їх. Тiльки почни казати їм оте своє «здаюся» — i ти побачиш, як швидко гурт може припнути до стовпа i спалити людину.

Я гордовито випростався.

— Шукачу, ти прийшов до мене по вiдповiдь, i я даю тобi вiдповiдь: тут Золоте Правило не дiє. А що, якби ти зустрiв мазохiста, котрий чинить iншим те, чого б вiн бажав собi? Чи шанувальника Крокодилячого Бога, що палко жадає честi бути вкинутим живцем до ями з крокодилами? Навiть самаритянин, з якого все й почалося… як зродилась у нього думка, що знайдена ним край дороги людина потребувала, аби вiн змастив олiєю її рани? I коли той чоловiк за своїм мирним дiлом i сам зцiлився духовно i дiстав вiд нього втiху — що тодi?

Як на мене, все це звучало переконливо.

— Навiть якби Правило змiнити таким чином:Роби iншим те, чого вони самi собi хочуть, — то нам не дано знати, як хтось, крiм нас самих, хоче, щоб йому зробили. А що насправдi означає Правило i як чесно ми його застосовуємо — на це є така формула:Роби iншим те, що тобi самому до вподоби їм робити.Пiдходь з цим правилом до мазохiста — i тобi не треба буде бити його батогом, бо саме цього вiн хоче вiд iнших. I не доведеться кидати крокодило-поклонника в яму до крокодилiв. — Я поглянув на Дона. — Надто велемовно?

— Як завжди, Рiчарде. Ти втратиш дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї, поки не навчишся говорити коротко!

— А що поганого, як я i втрачу дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї? — пальнув я у вiдповiдь. — Що поганого, як я втрачу i всю мою аудиторiю? Я знаю те, що я знаю, i кажу те, що кажу! I якщо це не так — отодi вже справи дуже кепськi. А повiтряна прогулянка коштує три долари готiвкою!