— Знаєш що? — Шiмода пiдвiвся, зчищаючи з джинсiв сiно.
— Що? — нетерпляче запитав я.
— Ти щойно успiшно завершив курс навчання. I як воно тепер — почувати себе Учителем?
— Я з бiса розчарований.
Дон поглянув на мене з посмiшкою, що не пiддається визначенню.
— Звикай до цього, — мовив вiн.
Крамницi металевих виробiв завжди мiстяться в довгих будiвлях, i полицi там неначе йдуть у вiчнiсть.
Я вишукував потрiбний менi товар у темнiй глибинi полиць такої-от крамницi Гейворда. А потрiбнi менi були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружнi шайби для хвостового костиля «Флiта». Тим часом Шiмода терпляче тинявся по крамницi, бо, певна рiч, нiяких металевих виробiв не потребував. Уся економiка збанкрутувала б, подумав я, коли б усi були такi, як вiн, i виготовляли все потрiбне з уявних форм i самого повiтря, а механiзми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук.
Нарештi я знайшов пiвдюжини потрiбних менi болтiв i перенiс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. «Зеленi рукави» — мелодiя, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютнi, музика якої долинала з прихованої стереосистеми — дивини для мiстечка, що мало чотири сотнi населення.
Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо нiякої радiоапаратури в крамницi не було. Вiдхилившись на дерев’яному стiльцi бiля каси, господар сидiв i слухав, як Месiя грає на дешевiй шестиструннiй гiтарi, яку вiн узяв просто з полицi. Звук був приємний. Я тихенько заплатив свої сiмдесят три центи й залишився стояти бiля каси, наново зачарований знайомою мелодiєю. Можливо, через металiчний звук цього дешевого iнструмента, а може, через щось iнше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англiю якогось iншого столiття.
— Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмiєш грати на гiтарi.
— Не знав? То ти уявляєш собi, що хтось мiг пiдiйти до Iсуса Христа, дати йому в руки гiтару, а вiн сказав би: «Я не вмiю грати на цiй штуцi»? Чи сказав би вiн так?
Шiмода поклав гiтару на мiсце i вийшов на осоння.
— Або хтось заговорив би росiйською чи перською мовою. Невже ти гадаєш, що будь-який учитель, гiдний своєї аури, не зрозумiв би, про що йдеться? Чи не змiг би сiсти за кермо тягача «Д-10», чи пiдняти в небо лiтак?
— То ти справдi знаєш i вмiєш усе?
— Так само, як i ти, Я знаю тiльки те, що я знаю все.
— I я теж можу грати на гiтарi? Отак, як i ти?
— Нi, ти б грав у своєму власному стилi, який рiзнився б вiд мого.
— Як би я це робив? — Я, звiсно, не мав намiру бiгти назад до крамницi й купувати гiтару. Просто менi було цiкаво.
— Досить зректися всiх своїх обмежень та упереджень, нiби ти не вмiєш грати. Доторкайся до iнструмента так, нiби це частина твого життя в якомусь перемiнному життєвому термiнi. Знай: добре грати на гiтарi — це для тебе звичайна рiч, дай своєму пiдсвiдомому «я» опанувати твоїми пальцями i грай.
Колись я читав про навчання пiд гiпнозом: студентам навiювали, нiби вони майстри мистецтв, i вони грали, малювали i писали незгiрше за справжнiх митцiв.
— Це важко, Доне, позбутись упередження, нiби я не можу грати на гiтарi.
— Тодi й грати буде важко. Тобi будуть потрiбнi довгi роки практики, перше нiж ти наважишся дати собi дозвiл i твiй свiдомий мозок нарештi скаже тобi, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру.
— Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко.
— Ти хотiв лiтати?
— Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч… Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: «А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?»
— Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж?
— I оце проникливе чуття, яке володiє мною в цю мить, Доне, пiдказує менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у «Тревел-ейр» i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака.
— Еге ж, iнтуїцiя в тебе добре розвинена.
— Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не маєш прав, так? Звичайних пiлотських прав.
Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може їх показати.
— Ти маєш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i є права?
— Так, клаптик паперу.
Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi правої руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив їх у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому їх узагалi не iснувало.
Та я взяв їх i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм’я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: «…Зареєстрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах».
— А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе немає?
— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу.
Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанiї «Iнтернешнл гарверстер» поглянув на нас i також посмiхнувся.
— А як щодо мене? — спитав я. — Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй.
— Тодi ти маєш склепати свої власнi права, — вiдказав Дон.
У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев’ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели її з кiмнати, не бiльшої за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами короткої комерцiйної реклами.
Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв.
Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв,
