Ілюзії

Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй «Флiт» лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, їх поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень.

I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?

Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити «Флiт».

I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiякої причини. Якщо вiн сказав менi правду…

Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд моїх нiг майстерними прийомами духовного карате.

Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон.

Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту «Тревел-ейра». Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки «Гренд-А».

Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда.

— Доне!

Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись моєму смутковi i моїй радостi.

— Привiт, друже! — мовив вiн.

Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiякої смертi, i цей чоловiк залишався моїм другом.

— Дональде… ти живий! Що ти тут робиш? — я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотної куртки, чимдуж стискав його м’язистi плечi.

— Е, — мовив вiн. — Хочу якось залатати цю дiрку.

Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим.

— Лаком i перкалем? — запитав я. — Ти намагаєшся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись:раз —i все справне, все до ладу… — Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем.

— То он як ти це робиш! — сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком.

Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу.

Бiля крила палало вранiшнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка.

— Ти готуєш їжу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?

— Хлiб, — буденним тоном мовив вiн. — Останнє, що я хотiв зробити у своєму життi, то це показати тобi, як треба його пекти.

Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки — смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi.

— Що скажеш? — спитав вiн.

— Доне…

— Помста привида. — Дон посмiхнувся до мене. — Я додав туди трохи тиньку, — вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, — аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хлiба. Гаразд?

— Нi! Любиш мене, то люби i мiй хлiб! Хлiб — основа життя, Доне!

— Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цiєю основою. Ми розсмiялися. Я мовчки дивився на нього.

— Доне, з тобою справдi все гаразд?

— А ти думав, що я мертвий? Пiдiйди ближче, Рiчарде.

— I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?

— Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр — це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам’ятаєш цей сон, i вiн змiнить твоє мислення i твоє життя.

— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?

— Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр… Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iснує зв’язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в своїй пам’ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них.

— Доне…

— Що?

— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiякої сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом.

— Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i незасмучували такi прояви, —суворо додав вiн, — то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчуваєш шок вiд рiзкої змiни температур, миттєвий бiль, а потiм починаєш пливти i вже сприймаєш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань приїдається навiть шок.

Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся.

— Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти маєш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiнюється величиною натовпу, який вiн збирає.

— Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не дає менi задоволення, одразу ж пiду без вороття.

Нiхто не доторкався до «Тревел-ейра», але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук.

— Обiцянку прийнято, але… — Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв.

— Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч?

— Ти не любиш натовпу, — вiдповiв Дон.

— Коли вiн напосiдає — нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть… Сподiваюся, ти не проситимеш мене… Я вже пiшов геть…

— Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на паперi? Чи iснує правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, є iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба є щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень.

— Ти маєш на думцi книжку?

— А чом би i нi?

— А ти знаєш, яка топраця?..Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова!

— А, вибачай, — сказав Дон. — Тодi iнша рiч. Я цього не знав. — Вiн ступив на нижнє крило лiтака, потiм сiв у кабiну. — Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен?

— Нiзащо, — вiдповiв я. — Нiзащо, жодного слова.

Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене